10.Формування класу феодально залежного селянства у Франкській державі Каролінзької епохи.
Основи феодального ладу у Франкській державі. Як класичний приклад еволюції феодального способу виробництва починають розглядати Північну Галлію, де у 486 р. виникла Франкська держава. (Франки — одна з конфедерацій германських племен.) У V—VII ст. н. е. тут правила династія Меровінгів, з кінця VII до середини IX ст. — Каролінгів.
 Основи феодального ладу у франкському суспільстві склались у VIII— IX ст. Зростання великої земельної власності прискорилося, великі землевласники стали прямо захоплювати селянські наділи, формувались основні класи феодального суспільства.
У поземельних відносинах відбувся переворот: змінилася форма земельної власності. Алодіальна власність поступалася феодальній. Значну роль у цьому відігравала бенефіціальна реформа Карла Мартела (714—715). У зв'язку з вичерпаністю земельного фонду було встановлено, що земельні дарування-бенефіції робляться не навічно, а на термін служби або довічно і потім їх можна переказати іншій служивій людині. Протягом IX—X ст. бенефіцій став перетворюватись із пожиттєвого у спадкове володіння і набув рис феоду (лену), тобто спадкового умовного держання, пов'язаного з обов'язковим несенням військової служби.
Ця реформа, по-перше, зміцнила прошарок дрібних і середніх феодалів, які стали основою військової організації; по-друге, закріпила феодальну земельну власність і посилила селянську залежність, оскільки землю давали зазвичай разом із людьми на ній; по-третє, створила поземельні зв'язки між тим, хто дарує, та бенефіціарієм і сприяла встановленню васальних відносин. Васал залежав від сеньйора, який дарував йому бенефіцій, давав останньому клятву на вірність і виконання служби. Сеньйор, зберігаючи право верховного власника на даровану землю, міг її відібрати, якщо васал порушував договір. Великі землевласники також почали практикувати цю форму дарувань, що сприяло оформленню ієрархічної структури земельної власності.
Паралельно формувався клас залежних селян. Коли вони розорялися, то легко потрапляли в поземельну й особисту залежність від великих землевласників. Проте феодали не були заінтересовані в тому, щоб селян зганяли із землі, яка тоді була єдиним джерелом існування. Навіть втративши алод, селяни брали у феодалів землю в користування на умовах виконання певних повинностей. Так, одним із важливих засобів феодалізації стала передача землі в прекарії — умовне земельне держання, яке великий власник передавав у тимчасове користування частіше безземельній або малоземельній людині, за що та мала виконувати панщину або платити оброк.
Було три види прекаріїв: а) держатель отримував усю землю від власника; б) селянин віддавав власну землю великому землевласнику й отримував її на умовах відробітку панщини та оброків, отримуючи при цьому захист і необхідну допомогу в разі потреби; в) віддаючи землю, держатель одержував більшу площу землі.
Втрата землі часто призводила до втрати особистої свободи. До зростання особистої залежності вів акт комендації і концентрація політичної влади в руках великих землевласників. Особливі королівські грамоти передавали на місцевому рівні судові, адміністративні, поліцейські, податкові функції від державця сеньйорам. Таке становище називалось імунітетом і фактично оформляло позаекономічний примус.

Формування сеньйоріального господарства. У VIII — на початку IX ст. основою господарської організації франкського суспільства стала феодальна вотчина — сеньйорія. Розміри її були різні: великі — кілька сот гектарів і більше (3—4 тис. селянських дворів); середні (з 3—4 сотнями дворів); дрібні (кілька десятків дворів). Як засвідчує "Капітулярій про вілли" Карла Великого (кінець VIII ст.), земля у вотчині ділилася на дві частини — на панську або домен (становила приблизно 25—30 % площі), до якої входили панські орні землі, і землю, яка перебувала в користуванні залежних селян і складалась із наділів. Землі вотчинника лежали черезсмужно з ділянками селян, тому панувала примусова сівозміна. Селяни виконували регулярну панщину 2—3 рази на тиждень у сезон сільськогосподарських робіт. Селянські господарства включали двір з будинком, будовами, орним наділом, інколи із садком і виноградником. Селяни користувалися неподільними общинними лісами і пасовиськами.
Залежне селянство каролінзької вотчини ділилося на три групи: 1) колони — їх було більшість — особисто вільні, але перебували в поземельній залежності; 2) раби-серви — поземельно й особисто залежні; 3) літи, які посідали проміжне становище, перебуваючи під патронатом якого-небудь феодала і тримаючи наділ у спадковому користуванні. Поступово ця різниця стиралася і селяни злились у єдину масу залежних, що платили оброк і відбували панщину.
Реміснича праця поєднувалася із сільськогосподарською, саме господарство було натуральним. Усю продукцію, за окремими винятками, споживали всередині вотчини, продавали періодично лише надлишки, а купували те, що не вироблялось у вотчині. Проте торгівля не справляла значного впливу на загальний рівень економічного життя.