3.Господарство, община та організація управління в стародавніх       германців за даними Цезаря, Тацита і археологічних пам'яток.
3. Згідно найновіших досліджень, ландшафт давньої Германії являв собою поєднання лісостепових районів та середньовисотних лісистих гір. Рельєф Середньої Європи поступово підвищується на південь. Північну частину Німеччини займає Північногерманська рівнина – вздовж узбережжя Північного і Балтійського морів. Більше половини площі рівнини займають малородючі землі, але доволі сприятливі для скотарства (прекрасні пасовища; навіть в сучасних умовах – це район, насамперед, молочного скотарства, свинарства, кормових культур, а вже потім – зернових культур – жито, ячмінь, пшениця. Те ж стосується і півострова Ютландії (Данії) і півдня Швеції (Сконії). Господарство давніх германців. У І ст. до н. е. за даними Цезаря, германці мало займалися землеробством. Їх головним заняттям були скотарство та полювання. Це визначило і характер харчування: серед їжі переважали молоко, м’ясо, сир; порівняно мало споживали хліба. Орне землеробство їм було вже відоме, однак техніка ще була дуже примітивною. Землеробство германців було перелоговим. Щороку вони обробляли нову ділянку, а стару надовго закидали. На нове місце вони переносили й свої примітивні житла. Одяг складався тоді ж переважно зі шкір звірів, так що навіть в холоди значна частина тіла залишалася відкритою (дуже загартовані й витривалі). Багато часу проводили у військових вправах і на полюванні. В часи Тацита, тобто на кінець І ст. н. е., у господарстві германців спостерігалися значні зрушення. Землеробство вже грає значно помітнішу роль. Продовжує панувати ще перелогова система, але одні й ті ж самі ділянки землі вже використовуються довше – протягом декількох років. Вдосконалюється техніка землеробства – на зміну легкої сохи поступово приходить важкий плуг. Вирощували, головним чином, жито і ячмінь, на півночі – ячмінь і овес. Пшеницю вирощували також, але значно менше. Скотарство продовжувало відігравати значну роль. Тацит писав: худоба – “їх єдине й найулюбленіше багатство”. Це було основне рухоме майно германців. Якщо ж врахувати, що зерна їм завжди бракувало (не вистачало), то не дивно, що і в часи Тацита основу раціону харчування германців складало м’ясо (в т. ч. дичина) і молочні продукти, а також дикоростучі плоди, риба. Вміли виготовляти й пиво, яке було головним їхнім алкогольним напоєм. [Тацит писав: пиячити могли день і ніч, потім сварилися і билися зі зброєю, нерідко вбивали один одного]. Ні садівництва, ні виноградарства в германців в цей час ще не було. В цей час германці вже були осілим населенням. Воно мешкає у постійних селах. Житло будує з дерев’яних колод, які обмащує глиною. Кожне село, як правило, було поселенням одного роду і являло собою родову общину. Міст у германців ще не було, а ремесло не відділилося повністю від сільського господарства. Але в їхніх селах вже були, наприклад, ковалі, що виготовляли зброю, знаряддя праці. Хоча Тацит твердить про брак в германців заліза, сучасні дані свідчать, що його було в них достатньо, добували й виробляли самі, на місцях. Знали германці вже й ткацьке ремесло (виготовляли шерстяні й льняні тканини), виготовляли глиняний посуд (але гончарний круг почали широко використовувати лише у IV – VII ст.). Добували також золото, срібло, мідь та деякі інші метали. Займалися навіть ювелірним виробництвом. Вміли обробляти шкіри; добували янтар (українською ще – “бурштин”), який користувався попитом в Римській імперії. З дерева будувалися також човни і кораблі. Торгівля мала в них переважно характер натурального товарообміну, хоча у прикордонних з Римом областях ходила й римська монета. Германці постачали римлянам худобу, шкіри, янтар, хутра, полонених (рабів), римляни германцям – кераміку, прикраси, тканини, вино і т. ін. Новітні археологічні дослідження: виявлені  т. зв. “давні поля” (celtic fields). [Доримський і римський залізний вік]. Причому ці поля знайдені по всій території розселення давніх германців від Скандинавії до континентальної Германії. Лише в Ютландії виявлено декілька десятків таких полів. Вони являли собою прямокутники неправильної форми, як правило, вузькі й довгі, оралися вони і вздовж, і впоперек, Поля були обгороджені валами з землі й каміння. Всередині вони ділилися на окремі ділянки. Межа між ділянками не оралася. На неї відкладали каміння з поля. Межі робилися досить широкими, так що по середині можна було проїхати тягловою худобою та з інвентарем. Площа “давніх полів” – від 2 до 100 га (інколи – 500 га, але рідко). Площа окремих ділянок – від 200 до 7000 кв. м. Поля були у тривалому використанні (протягом декількох поколінь). Нерівність ділянок свідчить, на думку деяких вчених, про відсутність переділів. “Давні поля” були тільки в епоху до Великого переселення народів. В дану епоху, а також у пізніший час не було такої системи. Землеробство, як свідчать “давні поля”, було значно розвинутішим та інтенсивнішим, а населення здавна осілим. А свідчення Цезаря про постійні переселення германців з місця на місце та переділ землі піддаються рядом сучасних вчених різкій критиці і вважаються недостовірними (Лютге (Німеччина), Хатт (Данія) та ін.) Ця точка зору підтверджується й розкопками давньогерманських поселень, особливо на території Данії, Норвегії та Північної Німеччини. Відкриті археологами поселення складаються з т. зв. “довгих будинків” (10-30 м в довжину і 4-7 м в ширину). Всередині були приміщення з вогнищами, вони призначені були для людей, а також були приміщення для утримування худоби взимку. Жили люди в цих поселеннях протягом багатьох поколінь; більшість таких поселень датується декількома століттями: наприклад, селище Езінге біля Гронінгену (на території сучасної Німеччини (колишня ФРН) від IV – III ст. до н. е. і до V ст. н. е. (так само й ін.). Зароджувалося селище з одного або декількох дворів, а потім поступово розросталося до 15-25 “довгих будинків”. Ряд археологів схиляється до думки, що “довгі будинки” були житлами великих сімей (“домових общин”), а ділянки землі всередині “давніх полів” належали (або були в користуванні?) цих великих сімей. Цікаво, що нерідко поселення будувалися на невисоких штучно насипаних підвищеннях (очевидно, на випадок повені). Ці підвищення з покоління в покоління досипалися. Двори розташовувалися інколи радіально, по колу – навколо вільної площадки – в центрі. Неусихін (“Проблемы европейского феодализма”, с. 412) теж робить висновок про те, що германці були осілими землеробами, – але на основі аналізу їхніх воєн – показує, що метою утворення воєнних союзів і воєн було захоплення (або оборона) нових, кращих земель. Таким чином, дані археології суттєво доповнюють і уточнюють відомості античних авторів; переконливо свідчать, що германці уже в часи Цезаря (і раніше) були осілими землеробами і скотарями, а дані античних авторів, вірогідніше, стосуються відсталіших племен, які жили у прикордонній смузі між германцями і Римською імперією. 4. Суспільний лад давніх германців Необхідно відзначити, що структура суспільного ладу стародавніх германців залишається до кінця не з’ясованою. Питання про характер общини залишається дискусійним. В сучасній західній історіографії є всі точки зору аж до крайностей – від повного заперечення існування общини в давніх германців, з одного боку, і з другого – [інша крайність] – до повного ототожнення сьогочасної общини з пізнішою общиною – маркою. За даними Цезаря, земля в германців була неподіленою і її обробіток вівся всім родом спільно, потім порівну ділилися й результати праці. Цезар не згадував про наявність в германців якихось класів чи соціальних прошарків. Не згадував і про рабство, хоча могли бути раби з військовополонених. Зародження нерівності проявляється в появі вождів та “посадових осіб”, згадує також такі категорії осіб як “старшини”, й “могутні люди”. Однак жодної майнової різниці між ними та рядовими членами роду не було (як твердить Цезар). Дружини набиралися вождями тимчасові, на час війни. Так вважала більшість вітчизняних вчених. Однак останнім часом висловлюється сумнів: чи було взагалі уявлення про власність? І чи була потреба в індивідуальній чи колективній власності? Адже свобідних земель довкола було дуже багато, і будь-яка сім’я могла розчистити і “підняти” нову ділянку. Інша справа – випас худоби – вимагає площ і узгодження між членами общини. Германці, описані Цезарем, являють собою роздрібнені племена, в яких в мирний час немає жодної постійної влади, окрім родових старійшин. Їх головною функцією був суд. Всі найважливіші справи вирішують народні збори. І лише на час війни обирається військовий вождь, який мав право карати смертю. Часом племена об’єднувалися у великі союзи – це робилося у військових цілях. До кінця І ст. н. е. відомо, принаймні, 5 таких союзів [Неусихін “Проблемы европейского феодализма”, с. 222]. В часи Тацита германці не обробляють землі спільно. Селище германців складається із споріднених сімей. [Очевидно, це були “домашні общини” – великі сім’ї, що охоплювали 3 покоління і могли складатися з декількох десятків членів]. Земля розподілялася між цими сім’ями не порівну, а “за достоїнством ”. Решта необробленої землі залишалася у спільному користуванні. [Гуревич:] Очевидно, все ж таки, що давньогерманська община, яка складалася із споріднених між собою великих сімей, не була колективним власником землі. Не було ні регулярних зрівняльних переділів, ні примусових сівозмін тощо. Община складалася з господарств, які самостійно обробляли ділянки, що знаходилися у спадковому володінні (великих сімей). Цікаво також, що в германців часів Тацита була сувора моногамія, стійкі уявлення про подружню вірність. Декількох дружин мали інколи тільки вожді, які мусили підтримувати династичні зв’язки. Почала виділятися родова знать (більше землі, худоби, здобичі). З’являються і раби (військовополонені або ті, що програли в кості). Рабів сажали на землю і в них було своє господарство. Рабів було мало. Дистанції між ними і господарем не було. Їхні діти, яки пише Тацит, росли разом, в одному бруді. Поступово родова знать набирає собі дружини, які тепер вже стають постійними. Дружинники були зв’язані обіцянкою вірності своєму вождю, а зрада вважалася найбільшим з усіх злочинів. Вийти живим з бою, в якому загинув вождь вважалося ганьбою на все життя. Дружинники жили при своєму вожді, одержували від нього зброю, частину здобичі, харчування. Утримання такої дружини вимагало постійних військових експедицій, що, в свою чергу, сприяло зростанню військової активності, агресивності германців. Виникають групи людей, що живуть війною і грабунками. [Це ще не соціальні прошарки, не стани і не класи – бо всі залишаються рівними, і кожен вільний член общини є одночасно і землеробом, і воїном, і ремісником, і торговцем]. Як і раніше, найважливіші питання вирішуються загальними зборами вільних повнолітніх мужчин, які приходять озброєними. Але тепер таким зборам передують наради знаті (старійшин). Тільки вони виступають на зборах, а всі рядові общинники лише голосують за чи проти (за – дзвоном зброї, проти – вигуками, криком). Дрібніші питання знать вирішує вже самостійно. Суд здійснюється виборними старійшинами, нерідко за участі тих же загальних зборів. З’являється ще одне нове явище. В багатьох племенах обираються постійні вожді, які керують не тільки під час війни, але й в мирний час. Обираються із знатних родів, інколи виникають цілі династії, коли вожді обираються тієї ж самої сім’ї. Однаковий характер вождівських поховань на всій території германців (династії). Пізніше, у наступні століття, у германців цих вождів називали конунгами (слов’янське “князь”). Слова “конунг” і “князь” походять від одного індоєвропейського кореня, що означає “рід”, отже, це знатні роди. Античні письмові джерела використовують різні латинські терміни, які не відповідають дійсності стосунків у германців (rex, dux, magistratus, princeps). Ці конунги не мали права збирати жодних податків з власного народу, а їх влада була обмежена радою знаті та загальними зборами, які й далі вважалися найвищим органом. Щоправда, існував звичай “доборовільних” натуральних подарунків конунгові. Вимагати їх формально вони не мали права. В цілому лад стародавніх германців у цей час був додержавним, перехідним між первіснообщинним ладом і державою. У вітчизняній історіографії традиційно, вслід за Енгельсом, цю стадію розкладу первісного суспільства прийнято називати “військовою демократією”. Не викликає сумнівів феодальна спрямованість еволюції суспільного ладу германців, помітна вже в цей час. Деякі вчені (Данненбауер, Міттайс, Босл) твердять про “панування знаті” в германському суспільстві. Інші висловлюють більш вірогідну точку зору про “провідну роль” знаті, підкреслюючи добровільний, а не примусовий характер зв’язків між нобілітетом і рештою рядовими, свобідними людьми (Венскус, Льойбе, Гуревич та ін.) Процес майнової та соціальної диференціації підтверджується й даними археології: будинки у селищах починають відрізнятися за розмірами, а захоронення – за багатством супровідних речей. А вже у ІІ – ІІІ ст. у германських селищах з’являються дуже великі за розмірами будинки без приміщень для худоби. Поруч з ними – дрібніші будинки (залежних людей). А в цілому, ці групи будівель відокремлені огорожею від решти будівель. З’являються і багаті захоронення, але без зброї – тобто не військовий вождь, але просто багатші, заможніші люди. Все це свідчить про поступову еволюцію германського суспільства в напрямку феодалізму [мова не йде ще про безпосередньо зародження феодалізму!].