84. "Священна Римська імперія" в ХІІ-ХІІІ ст.

===

«Священна Римська імперія»


«Священна Римська імперія» 962— 1806 рр. (з кінця XV ст. — «Священна Римська імперія германської нації») була заснована німецьким королем Огтоном І, який підкорив Північну і Середню Італію (разом з Римом). Включала також Чехію, Бургундію (Арелат), Нідерланди, швейцарські землі і т. д. Імператори вели агресивну політику, головним чином на півдні (Італія) і сході (землі полабських слов'ян), у кінці XI — XIII ст. боролися з римськими папами за інвеституру, за Італію. Поступово влада імператорів стала номінальною. Землі Італії були втрачені вже в середині XIII ст.; Німеччина (що займала пануюче становище в імперії) розпалася на окремі територіальні князівства. Вестфальский мир 1648 р. закріпив перетворення імперії в конгломерат незалежних держав. «Священна Римська імперія» остаточно була ліквідована в XIX ст. в ході наполеонівських воєн.

===

Епоха Гогенштауфенів[ред. • ред. код]


Пам'ятник Фрідріху Барбароссі на горі Кіффхаузер
В другій чверті XII століття в центрі політичного життя імперії опинилося суперництво між двома крупними княжими родами Німеччини —Гогенштауфенами і Вельфами. Перші домінували в південно-західній Німеччині (ШвабіяЕльзас) і Франконія). Вельфи були правителями Баварії,СаксоніїТоскани і, разом з Альбрехтом Ведмедем, розвивали експансію у напрямку слов'янських земель. 1138 року імператором був обранийКонрад III Гогенштауфен, проте збройне протистояння Вельфів і Гогенштауфенів продовжувалося практично протягом всього його правління[Джерело?].
Після смерті Конрада III в 1152 р. імператором став його племінник Фрідріх I Барбаросса, володарювання якого стало періодом значного посилення центральної влади в Німеччині і, на думку багатьох істориків, могутності Священної Римської імперії. Головним напрямком політики Фрідріха I стало відновлення імператорської влади в Італії. Фрідріх здійснив шість походів до Італії, під час першого з яких був коронований в Римі імператорською короною. На Ронкальському сеймі 1158 р. була зроблена спроба юридичного оформлення влади імператора одночасно в Італії і Німеччині. Посилення імператора наАпеннінському півострові викликало спротив як папи римського Олександра III і Сицилійського королівства, так і північноіталійських міських комун, які 1167 року об'єдналися в Ломбардську лігу. Ломбардській лізі вдалося організувати ефективну відсіч планам Фрідріха I відносно Італії і 1176 року завдати нищівної поразки імперським військам в битві при Леньяно, що змусило імператора в 1187 визнати автономію міст. В самій Німеччині позиції імператора значно посилилися завдяки розділу володінь Вельфів 1181 року і формуванню достатньо великогодомену Гогенштауфенів. Наприкінці життя Фрідріх I вирушив у Третій хрестовий похід, під час якого і загинув в 1190.[Джерело?]
Сину та спадкоємцю Фрідріха Барбаросси Генріху VI в низці військових операцій вдалося ще більше розширити територіальну могутність імператора, підкоривши Сицилійське королівство. Саме в цій державі Гогенштауфени змогли створити централізовану спадкоємну монархію з сильною королівською владою і розвиненою бюрократичною системою, тоді як в німецьких землях посилення регіональних князів не тільки не дозволило закріпити самодержавну систему правління, але й забезпечити передачу імператорського престолу у спадок. Після смерті Генріха VI в 1197було обрано відразу двох римських королів Філіпа Швабського і Оттона IV Брауншвейзького, що призвело до міжусобної війни в Німеччині[Джерело?].

Імператор Фрідріх II
1220 року імператором короновано Фрідріха II Гогенштауфена, сина Генріха VI і короля Сицилії, який відновив політику Гогенштауфенів зі встановлення імперського панування в Італії. Він пішов на жорсткий конфлікт з папою римським, був відлучений від церкви і оголошений антихристом, але, попри це, взяв участь вхрестовому поході до Палестини і був обраний королем Єрусалиму. За часів правління Фрідріха II в Італії розгорнулася боротьба гвельфів, прибічників папи римського, і гібелінів, прихильників імператора, яка розвивалася з перемінним успіхом, але в цілому достатньо успішно для Фрідріха II: його війська контролювали більшу частину Північної Італії, Тоскану і Романью, не кажучи про володіння імператора в Південній Італії, які він отримав у спадок. Зосередженість на італійській політиці, однак, примусила Фрідріха II піти на суттєві поступки німецьким князям. Згідно з Угодою з князями церкви 1220 року і Постановою на користь князів 1232 року за єпископами і світськими князями Німеччини були визнані суверенні права в рамках території їхніх володінь. Ці документи стали правовою основою для формування у складі імперії напівнезалежних князівств і розширення впливу регіональних правителів у збиток прерогативам імператора[Джерело?].

Криза Пізнього Середньовіччя[ред. • ред. код]


Священна Римська імперія в XIV столітті та володіння правлячих династій (ЛюксембургиВіттельсбахиГабсбурги)
Після припинення династії Гогенштауфенів 1250 року в Священній Римській імперії розпочався тривалий період міжцарствування (12541273). Але і після його закінчення і сходження на престол 1273 рокуРудольфа I Габсбурга значення центральної влади продовжувало падати, а роль правителів регіональних князівств — підвищуватися. Хоча монархи й зробили спробу відновити колишню могутність імперії, на перший план вийшли династичні інтереси: обрані королі перш за все намагалися максимально розширити володіння своїх родин: Габсбурги закріпилися вавстрійських земляхЛюксембурги — в ЧехіїМоравії і Сілезії,Віттельсбахи — в БранденбурзіНідерландах і Ено. Саме в пізньому середньовіччі принцип обирати імператора набув реального втілення: протягом другої половини XIII — кінця XV століття імператор справді обирався з декількох кандидатів, а намагання передати владу у спадок зазвичай не мали успіху. Різко зріс вплив на політику імперії великих територіальних князів, до того ж семеро наймогутніших князів привласнили собі виключне право обрання та усунення імператора. Це супроводжувалося зміцненням середнього та дрібного дворянства, розпадом імператорського домену Гогенштауфенів і зростанням феодальних конфліктів[Джерело?].
Водночас в Італії остаточно запанував гвельфізм, і імперія втратила вплив на Апеннінському півострові. На західний кордонах посилилася Франція, якій вдалося вивести з-під впливу імператора землі колишнього Бургундського королівства. Деяке пожвавлення імперської ідеї в період правління Генріха VII, який здійснив у 13101313 роках похід до Італії і вперше після Фрідріха II був коронований імператорською короною в Римі, було, однак, нетривалим: починаючи з кінця XIII століття Священна Римська імперія дедалі більше обмежувалася винятково німецькими землями, перетворюючись в національне державне утворення німецького народу. Паралельно відбувався також процес звільнення імперських установ від влади папства: в період Авіньйонського полону пап роль римського папи в Європі різко знизилася, що дозволило німецькому королю Людвігу Баварському, а слідом за ним і крупним регіональним німецьким князям, вийти з підпорядкування римському престолу.

Курфюрсти обирають імператоромГенріха VII
Підтримання престижу та збереження можливості проведення незалежної політики в умовах посилення регіональних князівств та сусідніх держав імператорам XIV століття дозволяла опора на власні спадкові володіння:Австрію і верхньошвабські землі при імператорах з родини Габсбургів,Баварію і Пфальц при Людвігу IV і володіння Чеської корони при Люксембургах. У цьому відношенні показовим є володарювання Карла IV(13461378), в період правління якого центр імперії перемістився до Праги. Карлу IV вдалося провести важливу реформу конституційного устрою імперії: Золотою буллою імператора 1356 року було засновано колегію курфюрстів з 7 членів, до складу якої увійшли архієпископи Кельна,МайнцаТріра, король Чехії, курфюрст Пфальца, герцог Саксонії і маркграфБранденбурга. Члени колегії курфюрстів отримали виняткове право обрання імператора і фактично визначати напрямки політики імперії, за курфюрстами було також визнане право внутрішнього суверенітету, що закріпило роздрібненість німецьких держав. У той же час було усунено будь-який вплив папи на вибори імператора[Джерело?].
Кризові настрої в імперії посилилися після епідемії чуми 13471350 років, яка призвела до різкого падіння чисельності населення і завдала суттєвої шкоди економіці Німеччини. Друга половина XIV століття ознаменована посиленнямпівнічнонімецького союзу торгових міст, Ганзи, який перетворився у важливий фактор міжнародної політики і набув істотного впливу в скандинавських державах, Англії і Прибалтиці. В південній Німеччині міста також перетворилися у вагому політичну силу, яка виступила проти князів і лицарів, однак у серії військових конфліктів кінця XIV століттяШвабський і Рейнський союзи міст зазнали поразки від військ імперських князів[Джерело?].
На початку XV століття різко загострилися церковно-політичні проблеми в умовах Розколу католицької церкви і зростання конциларистського руху. Функцію захисника церкви взяв на себе імператор Сигізмунд, якому вдалося відновити єдність римської церкви і престиж імператора в Європі. Проте в самій імперії довелося вести додаткову боротьбу з гуситською єрессю, що охопила землі чеської корони, а спроба імператора знайти опору в містах та імперських лицарях (програма «Третьої Німеччини»[6]) була невдалою через гострі суперечки між цими станами суспільства. Також не вдалося покласти край військовим конфліктам між суб'єктами імперії[Джерело?].
Після смерті Сигізмунда 1437 року на престолі Священної Римської імперії запанувала династія Габсбургів, представники якої, за одним винятком, продовжували володарювати в імперії до її розпуску. До кінця XV століттяімперія перебувала в глибокій кризі, зумовленій невідповідністю її інститутів викликам часу, розпадом військової і фінансової організації і фактичним звільненням регіональних князівств від влади імператора. В князівствах почалося формування власного апарату управління, військової, судової і податкової систем, виникли представницькі органи влади (ландтаги). За часів Фрідріха III (14401493) імператор був втягнутий у затяжні та малоуспішні війни зУгорщиною, в той час як на інших напрямках європейської політики вплив імператора був майже відсутній. Водночас падіння впливу імператора в імперії сприяло активнішому залученню імперських соціальних класів до процесів управління і формуванню всеімперського представницького органу — рейхстагу.