98.Культура Візантії в ранньому середньовіччі.
===
Візантійська культура

Візанті́йська культу́ра — історичний етап розвитку

європейської культури епохи Середньовіччя; оригінальна

культура, що склалася після розділу Римської імперії на

Західну й Східну. Спадкоємиця культури Стародавньої

Греції, що водночас увібрала в себе багато із культур

східних народів, що населяли території Візантії. Охоплює

собою період існування Візантії від заснування

Константинополя в 330 році і до захоплення імперії

османами, проте не має чітких хронологічних і

територіальних кордонів. До заснування Візантійської

імперії зачатки майбутнього його мистецтва формувалися

в ранньому християнстві.

Після 1456 року, коли імперію було знищено турками,

традиції візантійського мистецтва продовжували своє

існування на Русі, на території сучасних Греції, Румунії,

Сербії, Грузії, Болгарії.
Загальна характеристика[ред. • ред. код]
Невід'ємною частиною європейського середньовіччя є

історія Візантії — тисячолітньої імперії, єдиної держави,

яка проіснувала всі середні віки — з IV по XV століть. У

той же час її культура мала значні особливості в

порівнянні із західноєвропейською. Якщо в раннє

середньовіччя Захід занепадає, то колишня Східна

Римська імперія продовжує процвітати (назва «Візантія»

склалася від першої, грецької, назви столиці — Візантій,

перейменованої пізніше на Константинополь). Культура

Візантії, яка була прямою спадкоємицею Стародавньої

Греції і Риму, увібрала в себе багато чого і з культур

східних народів, які її населяли.

Західну Європу і Візантію об'єднує передусім спільність

релігії. Розкол церкви не торкнувся основи християнства,

хоч є деякі відмінності:

богословські — католицька церква дотримується догмату

про те, що Святий Дух сходить від Отця і від Сина, а

православна — тільки від Бога-отця; православ'я

заперечує віру в чистилище й інш.;
культові — католицизм забороняв переклад Біблії,

богослужіння велося латиною, обітницю безшлюбності

давали всі священики, а в православ'ї використовувалися

національні мови, священики мали сім'ю. На відміну від

Риму, православній церкві ніколи не належала політична

влада. Патріарх константинопольський по відношенню до

імператора займав підлегле становище. Загалом же у

Візантії, як і в Західній Європі, християнство набуло

всеосяжного характеру: стало і філософією, і основою

мистецтва, і моральною доктриною.
Самобутня культурна традиція Візантії стала підсумком

складної взаємодії античних традицій і християнства. Їх

співвідношення виявлялося по-різному, на тому або

іншому етапі одна з сторін висувалася на перший план,

або навпаки — придушувалася. Ці процеси, які проходили

у всіх, без винятку, сферах культури, склали принципову

лінію розвитку візантійської культури. Так, у філософії

жодне з грецьких вчень не було втрачене, вони вивчалися,

коментувалися, на відміну від Західної Європи, де було

канонізоване вчення Аристотеля. В XI столітті видатний

вчений Михайло Пселл навіть використав вчення Платона

для обґрунтування права критикувати деякі церковні

авторитети. Потім верх бере догматика, навіть містика, а в

останнє століття існування Візантії знову зростає

популярність античних мислителів.

У Візантії збереглися центри античної науки й освіти,

хоча дуже болюче позначилася втрата найбільшої

Александрійської бібліотеки, яка загинула у вогні пожежі

на початку V століття. У Константинополі вже в IX

столітті створюється Магнаврська вища школа з

викладанням богослов'я і світських наук, а в XI ст. —

університет з філософським і юридичним факультетами.

Зберігалися античні системи уявлень в астрономії,

медицині, хімії, хоч вони весь час зазнавали критики. Про

успіхи хімії говорять технологія виготовлення смальти

для мозаїк, винахід знаменитого «грецького вогню» —

запалювальної суміші, яку не можна погасити водою.

Багата і візантійська історіографія. Історики жили і

працювали, як правило, при дворі імператора, і їх

творчість повинна була відповідати державним інтересам.

Імператор Костянтин Багрянородний сам був автором

декількох книг. Дуже цікава особистість історика

Прокопія Кесарійського. Він жив у часи максимальної

політичної могутності Візантії, коли правив імператор

Юстиніан (VI століття). У офіційному творі «Історія воєн

Юстиніана з персами, вандалами і готами» Прокопій

вихваляє імператора, детально описує його перемоги. У

своїх же мемуарах, за якими закріпилася назва «Таємна

історія», він висловлює абсолютно інші погляди, вважає

Юстиніана вискочкою (Юстиніан походив з селянської

сім'ї з Македонії і успадкував престол від свого дядька,

зведеного на престол солдатами), гостро критикує його.

Завдяки тісним контактам Візантії зі слов'янськими

племенами, потім з Київською Руссю твори візантійських

істориків є найціннішим джерелом з вітчизняної історії.

У візантійській архітектурі знайшли своє застосування і

розвиток художні і технічні ідеї античності. Візантійські

архітектори в пошуках нових форм храму вирішили

складне творче та інженерне завдання — об'єднали

прямокутну в плані базиліку і центричний храм.

Наслідком цих пошуків став найвидатніший витвір

візантійської архітектури — храм Святої Софії (Софія —

символ божественної мудрості) в Константинополі,

побудований усього за п'ять років за наказом Юстиніана.

Рідкий для середньовіччя випадок, коли нам відомі імена

архітекторів — Анфімій з Трал та Ісидор з Мілету. У плані

храм являє прямокутник, його центральна частина

перекрита куполом, до якого примикають ще два

напівкуполи. Головним же в задумі була організація

внутрішнього простору храму. Надзвичайно багатий

інтер'єр собору. Біля основи купола по колу розташовано

сорок вікон, так що для тих людей, які перебувають внизу,

частину стіни між вікнами не видно, і купол, здається,

летить у повітрі. Пізніше складеться хрестово-купольне

планування храмів.

На відміну від архітектури у візантійському

образотворчому мистецтві доля античної спадщини була

іншою. Елліністичне начало яскраво проявлялося у ранніх

фресках і мозаїках — жанрові сцени, реалістичне

зображення людей, правильні пропорції. Однією з

вершин є мозаїки храму Святої Софії. Надалі

оформлюється так званий візантійський канон, що

передбачає площинне зображення, регламентовані

релігійні сюжети. Сувора система існує і для розміщення

сюжетів монументального живопису в храмах. Біблійна

тематика стає переважаючою. Виникає особливий жанр

живопису — іконопис (від грецького «ікона» — картина),

в якому всі канони дотримуються дуже суворо. У нашій

національній історії особлива роль належить привезеній

до Києва в XII столітті візантійській іконі, яка пізніше

отримала назву «Володимирська Богоматір».

До великих художніх висот піднялося у Візантії

мистецтво оформлення книги. На книжковий живопис

вся суворість канону не поширювалася. Цим

пояснюється більший реалізм і виразність книжкових

мініатюр, що виконувалися з великою живописною

майстерністю і тонкощами (слово «мініатюра» походить

від назви червоної фарби — «мініум»). Художники

розробляли не тільки сюжети композицій, але і систему

взаємозв'язку тексту і мініатюр, їх розташування,

домагаючись художньої єдності.

Важким для образотворчого мистецтва виявився так

званий «іконоборчий» період (VIII століття), коли

імператори в боротьбі проти політичного впливу церкви

заборонили шанування ікон, а також будь-яких зображень

Христа і святих. Прикрашати церкви дозволялося тільки

декоративним орнаментом. На початку IX століття

заборони були відмінені, але до цього часу не тільки

багато ікон, але й мозаїк, фресок в Константинополі було

знищено.

Візантійська культурна традиція виявилася сильнішою від

самої держави. Після перетворення Константинополя в

столицю Османської турецької імперії вона набрала

подальшого розвитку у народів Східної Європи, в тому

числі українського, де поширилася разом з

християнством.
===
===

2. Ранньовізантійська культура

В столиці Візантійської імперії Константинополі, вдало

розташованій на кордоні європейських і азійських

володінь цієї держави, перетиналися сухопутні та морські

шляхи, що з'єднували Захід зі Сходом. Все це позитивно

позначилося на піднесенні політичного становища

Константинополя, його економіки, культури.

Візантійський імператор Константин І (285 — 337 pp.) не

розглядав резиденцію в Константинополі як "нову

християнську столицю" імперії і не протиставляв її

"язичницькому" Риму. Однак він усвідомив роль і

значення християнства для зміцнення єдності держави, а

тому проголосив його державною релігією,

рівноправною з іншими (язичницькими) культами.

Водночас імператор сприяв формуванню християнської

церкви, утвердженню її привілеїв. Лише після того

християнство поступово набуло статусу офіційної

візантійської ідеології, а Константинополь став не лише

адміністративним, а й культурно-релігійним центром

Візантії. Утвердження Константинополя як

"християнської столиці" Сходу було прискорене

завершенням відособлення Візантії у 395 p., коли відбувся

остаточний поділ Римської держави на Західну Римську і

Східну Римську (Візантійську) імперії.

Наприкінці IV ст. Константинополь перетворився на

найбільший торгово-ремісничий центр Візантійської

імперії, став своєрідною "майстернею Всесвіту", що

приваблювала купців з усього світу. На початку V ст. були

побудовані його нові стіни ("стіни Феодосія") — вершина

військово-інженерного будівництва. Близько 500 башт,

три ряди сухопутних та ряд морських мурів зробили

столицю Візантії неприступною фортецею.

Візантійці не випадково залишили стару назву своєї

держави. Саме в цьому виявилось усвідомлення своєї

спадкоємності з Римом. Після падіння Західної Римської

імперії 476 р. титул імператора, ідея світової монархії, а

також традиції античної освіченості збереглися лише у

Візантії. Вона об'єктивно постала з "римського кореня" і

римських античних традицій.

Освіта у ранній Візантії підтримувала прямий

спадкоємний зв'язок з античністю. Існувала її

розгалужена міська система від муніципальних,

приватних і монастирських шкіл до професійних носіїв

вищої античної освіти: риторів, педагогів, філософів,

лікарів та юристів. Продовжували діяти старі центри

античної освіченості — Александрія, Афіни, Антіохія.

Згодом ці центри занепали: Александрійська бібліотека

згоріла, а Платонівська Академія в Афінах закрилася за

наказом імператора Юстиніана.

Візантійське суспільство, як і римське, було правовим

суспільством. В основі його законодавства містилися

кращі досягнення римської юридичної думки, де

отримали теоретичне оформлення такі поняття

юриспруденції, як закон і звичай, визначені норми

карного права і процесу.

Візантія, як і римське суспільство, залишалась

громадянським суспільством. Форми політичної

активності її населення були зв'язані зі старою полісною

традицією народних зборів, збереженням залишків

античної демократії у вигляді права громадян

висловлювати думку владі. "Конституційні" права,

характерні для римських традицій, мав "народ"

(населення) Константинополя, який формально брав

участь у виборах імператора. Існували його своєрідні

політичні об'єднання ("партії цирку").

Візантійська державність також продовжувала, хоч і

неадекватно, римські традиції. Візантія перетворилася на

необмежену бюрократичну монархію. Центром

державного управління став "двір" (імператорський

палац). Імператор як верховний правитель мав вищу

законодавчу, виконавську і судову владу. Із сенаторів, які

обіймали вищі державні посади, складався

консультативний орган при імператорові — консисторій

(Державна рада).

Основу політичної доктрини візантійського

самодержавства становила християнська концепція

богообраності імператорської влади. Вона продовжила

римсько-елліністичу традицію "священства" влади, її

благословення "милістю Божою". Церква з V ст. була

залучена до церемонії коронації новообраних

імператорів, символізуючи божественне освячення їх

влади. Склався пишний імператорський культ. Однак

візантійські імператори не обожнювались, як східні царі-

деспоти. Священною була не особа імператора, а його

державна влада.

Римські традиції виявилися не тільки в ідеї

божественного походження імператорської влади, а й у

визнанні "богообраності" самого візантійського народу.

Формула: "Глас народу — глас Божий" стала

християнським обґрунтуванням права висловлення

"богообраним народом" своєї думки "богообраному

імператорові". Не утвердились у Візантії абсолютна

необмеженість і спадковість імператорської влади.

Візантійських імператорів формально обирали

представники держави за класичною формулою: "За

згодою і загальною волею армії, сенату і народу".

Формування ранньовізантійської культури відбувалося в

умовах гострої боротьби християнського віровчення з

філософськими, етичними, естетичними та

природознавчими поглядами пізньоантичного світу. Тому

перші століття існування Візантії були важливим етапом

становлення світогляду візантійського суспільства, що

дотримувався традицій язичницького еллінізму, а також

християнства. Цей період історії Візантії характерний

ідеологічним обґрунтуванням християнством

боговстановленос-ті своєї церковної організації,

популяризацією християнського способу життя та

боротьбою проти єретичних течій всередині самого

християнства. Помітна роль у цьому належала відомим

християнським проповідникам Григорієві Богослову та

Іоанну Златоусту, які здійснили систематизацію

християнського богослов'я, заклавши основи його

спеціального розділу — гомілетики (теорії і практики

проповідницької діяльності). Водночас у патристичній

літературі ранньовізантійської доби, працях Ва-силія

Кесарійського, Григорія Назіанзина і Григорія Нисського

був закладений фундамент середньовічної візантійської

філософії, яка корінням сягала в історію еллінського

мислення.

Запеклі філософсько-богословські суперечки, що

точилися у IV — V ст. навколо проблеми природи Христа

та його місця в Святій Трійці, сприяли не лише

систематизації християнської догматики, філософським

змістом цих суперечок стала й антропологічна проблема

про сенс людського існування, місце людини у Всесвіті та

про межу її пізнавальних можливостей.

У IV — V ст. не відбулося глибокої християнізації

свідомості візантійців. Релігійний фанатизм, суворі форми

аскетизму та по-слушництва, віра у чудеса ще не стали

масовим явищем. При всьому захопленні візантійців

релігійними проблемами вони зберігали філософсько-

споглядальне сприйняття релігії. Це підтримувало

збереження язичництва й існування різноманітних

християнських течій. Достатньо поширеною була і стара

антична (язичницька) критика християнства. Для

освічених верств населення характерними були релігійний

індиферентизм, формальне сприйняття християнства як

офіційно-обов'язкового державного культу. Міська

інтелігенція енергійно виступала за використання всього

кращого з античної культури. Християнські богослови і

письменники запозичували зі скарбниці греко-римської

філософської прози філігранні методи неоплатонівської

діалектики, логіку Аристотеля, іскристу красномовність

античної риторики.

Духовне життя ранньевізантійського суспільства

вирізнялося драматичною напруженістю. В літературі та

мистецтві спостерігалась еклектична суміш язичницьких і

християнських ідей, різноманітних образів і уявлень,

колоритне поєднання язичницької міфології з

християнською містикою. Незважаючи на це, художня

творчість досягла високої витонченості, поєднуючи

вишукану елегантність форми з глибоким спіритуалізмом

змісту.

В ранній період історії Візантія, як уже зазначалося,

досягла найвищого розквіту за імператора Юстиніана І,

котрий в умовах соціальної кризи і розкладу

пізньоантичного суспільства у VI ст. прагнув зберегти

"велич" імперії. Побудована ним на Балканах колосальна

лінія фортець була останньою спробою закріпитися на

"старих кордонах". За цих умов ще більше зросло

значення Константинополя, що перетворився на

найбільше місто імперії з населенням близько 350 тис,

головний центр торгівлі, суднобудування, виробництва

зброї і предметів розкоші.

За Юстиніана у культурі Візантії сформувалося багато з

того, що стало типово "візантійським" в ідеології,

естетиці, архітектурі, живописі. Саме тоді була здійснена

знаменита Юстиніанівська кодифікація римського права,

яку сучасники називали "храмом правової науки".

Завдяки цьому кодексу громадянського права досягнення

римської юридичної науки змогли дійти до юристів

середніх віків.

З небаченою пишністю у 532 — 537 pp. збудовано храм

Св.Софії, що впродовж віків став головною церквою

всього східнохристиян-ського світу, чудом церковного

будівництва. З ним утвердився основний тип купольного

храму, характерний для візантійської архітектури. Він

уособлював союз держави і церкви, значення

Константинополя як центру східного християнства. Його

внутрішнє оформ- ! лення та високий 55-метровий купол

(31 м у діаметрі) символічно підкреслювали органічну

єдність земного та небесного порядку.

Основу розвитку візантійського мистецтва та літератури

VI ст. становить відображення пізньоантичного бачення

художніх цінностей. Ґрунтуючись більше на роздумах,

аніж на емоційно-чуттєвому сприйнятті, воно

засвідчувало не лише глибину християнської духовності а

й світське розуміння духовних цінностей. Це виявилось у

багатому за символікою "юстиніанівському класицизмі",

що відображав офіційний характер одержавленого

християнства юстиніанівської епохи. Вона підсумовувала

розвиток візантійської культури в період, коли були

вичерпані можливості реформ у всіх сферах життя

пізньоантичного суспільства.
===
===

Візантійська культура