51.Виникнення англійського парламенту, його функції. 

Особливості станової монархії в Англії.
==========================================

========================
Укладання
Отже виникнення парламенту, у Англії було плодом

гострої боротьби спочатку феодальної верхівки за

обмеження королівської влади, а згодом і середніх і нижчі

верств населення проти деспотизму баронів. Так склався

компроміс влади, який удосконалюючись і

еволюціонуючи існує досі. Ймовірно, що унікальність

Англійського парламенту дала цій державі можливість

показати перевага свого розвитку, підготувавши

плацдарм для конституційної монархії у майбутньому,

політичного розвитку «меншою кров'ю» та раннього

становлення національної держави.
==========================================

========================
Виникнення парламенту

В період станової монархії в Англії склалося установа,

яка стала невід'ємною і з часом усе більш значною

частиною державної організації країни - показний

парламент. Своїм виникненням він був зобов'язаний як

сталим до ХІІ-ХІІІ ст. політичним формам взаємин станів

Англії з королівською владою, так і особливостям

ситуації в умовах кризи влади другої половини ХІІІ ст.

Немале значення в цьому тривалому процесі зіграли і

традиції залучення короною вищої знаті до вирішення

державних справ, висхідні до станової монархії.
Історичним початком станового представництва були

збори васалів короля, які з середини ХІІ ст. стали

обов'язковою частиною державного життя. У 1146р. за

участю баронів і єпископів (як світських і духовних

васалів корони) були затверджені Кларендонські статті.

Згода таких зборів на законодавчі пропозиції королів

надалі почала вважатися більш чим бажаним. Скликане

королем такі збори почали грати і роль вищого суду -

суду перів (рівних). У другій половині ХІІ ст. у зборах

брали участь вже не лише вищі, але і середні васали ("

старші і менші барони "). У Великій хартії 1215р. був

спеціально обумовлений обов'язок корони скликати в

необхідних випадках і в спеціальному ладі " архієпископів,

єпископів, абатів, графів і старших баронів і, окрім того

всіх тих, хто тримає від нас безпосередньо до певного

дня і в певне місце. Надалі, спираючись на Хартію стани

не лише неодноразово вимагали від корони її

підтвердження, але і повели політичну боротьбу за впливи

цих зборів на розподіл королівських посад. У другій

чверті ХІІІ ст. рада магнатів (духовних і світських баронів)

стала обов'язковим супутником королівської влади. У

1236-1258рр. рада скликалася по два-три разу в рік для

нараду по політичних питаннях; нерідкі були вимоги

магнатів ставити і знімати до королівських посадових

осіб. В умовах кризи і громадянської війни, що почалася,

в Англії (1236-1267) вплив рад магнатів посилився.
Прагнення знаті поставити лише під свій контроль

королівську владу викликало опозицію серед ширших

кругів рицарства і городян. Політичним і військовим

лідером опозиції виступив виходець з французької знаті

граф Симон де Монфор. Він став ініціатором організації

ширшого представництва для формування нової

політичної структури. Після захвату опозицією значної

території і підтримки її Лондоном в червні 1264р., де

Монфором був скликаний парламент в м. Лондоні, куди,

окрім прелатів і знаті були запрошені по 4 представники

від графств. Це представництво прийняло особливий акт

- "Форму управління", складену де Монфором, де по-

новому вирішувалися питання влади короля і

представництва. (Епізодично лицарів на державні збори

закликали і раніше, впродовж першої половини 13р.) У

новий скликаний де Монфором парламент - в січні 1256р.

- були запрошені не лише лицарі від графств, але і

представники міст, що підтримали опозицію. Це стало

народженням нової установи, де були представлені

основні стани Англії.
До середини ХІV ст. склалося розділення парламенту на

дві палати - верхню і нижню, Палату лордів і Палату

громад. Ці назви увійшли до широкого вживання пізніше,

в ХVІ ст[2].
Верхня палата включала представників світської і

церковної аристократії, що входили і у Велику

королівську раду. Лордам розсилалися іменні запрошення

на сесії за підписом короля. У теорії монарх міг і не

запрошувати того або іншого магната; насправді ж

випадок коли глави знатних прізвищ не запрошувалися до

парламенту, стали до ХVст. рідкістю. Система

прецендентного права, що склалася в Англії, давала

підставу лордові, що отримав одного дня таке

запрошення, вважати себе постійним членом верхньої

палати.
Число лордів було невелике. Навіть якщо всі запрошені

приїжджали на сесію, а такого в ХІV-ХVст. майже ніколи

не траплялося, рідко збиралося більше ста чоловік.

Засідання Палати лордів зазвичай проводилося в Білому

залі Вестмінстерського палацу. Ситуація з палатою общин

була іншою. Як окрема парламентська структура ця

палата оформилася поступово, протягом другої

половини ХІVст. Назва нижньої палати походить від

слова соmmоns (громад). У ХІVст. воно позначало

особливу соціальну групу, що включала рицарства і

городян. Таким чином, общинами почала називатися та

частина вільного населення, яка володіла повнотою прав,

певним достатком і добрим ім'ям. Поступово

оформилося право що кожного належало до цієї категорії

підданих обирати і бути вибраним в нижню палату

парламенту (сьогодні ми називаємо такі права

політичними).
Члени нижньої палати - на відміну від лордів, до кінця

століття виникла посада спікера, який обирався

депутатами зі своїх лав і представляв палату (зовсім не

очолюючи її) на переговорах з лордами і королем. Поява

цієї фігури характерна для специфіки нижньої палати, яка

була, перш за все зборами, тобто колективною

організацією. Депутати обиралися на місцях за тим же

принципом, який діяв з часу першого парламенту

Монфора: по двох лицарів від кожного графства і по двох

представників від найбільш значимих міст. Перелік таких

міст не залишався незмінним; відповідно мінялося і число

членів нижньої палати.
В середньому воно складало в середині ХІV, двісті

чоловік (на початок ХVІІІ, представників общин було вже

більше п'ятисот), отримували грошове постачання: лицарі

графств - по чотири шилінги, городяни - по два шилінги

за кожен день сесії. На початок ХV, ці виплати стали

традиційними.
Духівництво, окрім архієпископів, єпископів і абатів

найбільших монастирів, що запрошувалися в палату

лордів брало участь в роботі парламенту лише на перших

порах. Воно мало свій показний орган, де

обговорювалися і усередині станові питання, і фінансові

стосунки з короною.
Палата общин засідала в капітулі Вестмінстерського

абатства. Обидві палати об'єднувалися лише для участі в

урочистій церемонії відкриття парламентської сесії.

Король виголошував промову перед присутніми; члени

нижньої палати слухали її стоячи за бар'єром.
З 1330р. парламент збирався не рідше за один раз в рік

(фактично частіше - до чотирьох разів протягом року,

коли це вимагала політична ситуація). Засідання, за

вирахуванням часу переїздів, свят і інших перерв,

продовжувалися в середньому від двох до п'яти тижнів.

Оскільки парламент відкривався на запрошення короля,

то його учасники збиралися в тому місці, де в даний

момент знаходився королівський двір. Як правило, це

було Вестмінстерське абатство.
Мовою парламентської документації, особливо

протоколів спільних засідань палат, був французький.

Деякі записи в основному службові або такі, що

відносяться до справ Церкви, велися на латині. У усній

парламентській мові в основному також

використовувався французький, але з 1363р. промови

депутатів інколи виголошувалися і англійською мовою.
У ХІV-ХVст. у суспільстві складається вистава і про

статус депутата. Це поняття рівне стосувалося членів

обох палат і включало ряд юридичних привілеїв, перш за

все депутатську недоторканність.
Остання, така, що увійшла до практики на початок ХVст.,

мала на увазі охорону життя і майна депутатів а також

свободу від арешту (і те і інше - лише на час сесії).
Про високий престиж парламенту свідчить запис в

протоколі сесії 1453р. Два депутати палати громад (у тому

числі спікер) були звинувачені в грабежі і арештовані за

наказом всесильного тоді герцога Йорського. Нижня

палата виступила з протестом. Відстояти недоторканність

парламентарів не удалося. Проте герцогові довелося

доводити правомірність своїх дій; зокрема, він

повідомив, що арешт відбувся, коли в сесії була перерва,

тобто не в "парламентський час".
Цікаво і вислів юристів покликаних для консультації. "Ми

не сміємо дати відповідь", - заявили вони, оскільки не

було до цих пір випадку, щоб юристи визначали привілеї

парламенту. "Він такий високий і могутній за своєю

природою, що може створити закон; а то, що само є

закон, не може створити жодного закону" (Rоtulі

раrlіаmеntоrum Vоl.V.Р). Високий авторитет показної

установи ґрунтувався на можливостях яких парламент

зумів добитися за перші півтора століття свого існування.

Його компетенція до середини ХVст. була вже цілком

позначена. Необхідно мати на увазі, що в цей період

відбувалося становлення системи державного управління

в Англії. Важливим елементом цього процесу стало

розділення функцій королівської адміністрації (прообраз

сучасної виконавчої влади) і парламенту. Особливе

значення мало діяльність парламенту, пов'язана з

оподаткуванням. Фіскальна система держави ще лише

формувалася і багато податків, насамперед прямих,

з'явилися надзвичайними. Відзначимо, що податки в

Англії платили всі, і не лише третій стан, як у Франції. Ця

обставина усувала одну з можливих причин конфронтації

між станами.
З 1297р. парламент володів правом вирішувати прямі

податки на рухоме майно. З 1320-х рр. він вотує (вирішує)

збір екстраординарних податків. У скоре палата общин

добилася такого ж права і відносно митних зборів. Таки

образом, основну частину фінансових вступів король

отримував за згодою нижньої палати (офіційно - у вигляді

її дару), що виступала те імені тих, кому належало ці

податки платити. Сильні позиції палати общин в такому

важливому для короля поділи, як фінанси, дозволяли їй

розширити свою участь і в інших областях

парламентської діяльності.
Значних успіхів общини добилися у сфері законодавства.

До середини ХVст. у Англії існували два типи вищих

правових актів. Король видавав укази (ордонанси).

Парламентські акти, прийняті обома палатами і королем,

також мали силу закону. Вони називалися статутами[3].
Процедура видання статуту передбачала вироблення

пропозицій нижньої палати (білль). Потім білль,

схвалений лордами, прямував на підпис королеві.

Йорський статут 1322р. свідчив, що всі справи, що

"стосується положення сеньйора нашого, короля і

положення держави і народу, повинні обговорюватися,

отримувати згоду і прийматися в парламенті нашого пана

короля і з відома прелатів, графів, баронів і общини

королівства" Інколи і королівські ордонанси ґрунтувалися

на пропозиціях Палати громад (наприклад, ордонанс

Генріха 5 про реформу грошової системи, 1421р.). Вже в

ХVст. жоден закон в королівстві не міг бути ухвалений без

схвалення Палати громад.
Палати прагнули впливати на призначення і відставку

вищих чиновників королівства. У ХІVст. складається

практика відчуження посадових осіб, звинувачених в

серйозних порушення законодавства, в зловживаннях, в

інших неблаговидних вчинках. Парламент, втім, не мав

юридичної можливості звільняти неугодних йому

чиновників але під впливом виступів депутатів король був

вимушений зміщувати зі своїх постів осіб з підірваною

репутацією. В умовах боротьби за королівський трон і

усобиці парламент легалізував зміну королів на

англійському престолі. Так, позбавлення влади Едуарда 2

(1327р.), Річарда 2 (1399р.) і подальша коронація Генріха 4

Ланкастера були санкціоновані парламентом. У Палаті

громад часто раділа вельми жорстка критика дій королів.

У 1376р. з антиурядовою петицією виступив спікер

палати Пітер де ля Мари.
Судові функції парламенту також були вельми значними.

Вони входили в компетенцію його верхньої палати. До

кінця ХІVст. вона придбала повноваження суду перів і

верховного суду королівства, що розглядувало найбільш

тяжкі політичні і кримінальні злочини, а також апеляції.

Палата общин могла виступати як заступник сторін і

представляти лордам і королеві свої законодавчі

пропозиції по поліпшенню судової практики. Нарешті,

існувала ще одна область діяльності парламенту, дуже

важлива для розуміння ролі цього інституту в державі і

суспільстві. Будучи вищою судовою інстанцією і

законодавчим органом, парламент приймав багато

чисельні петиції по самих різних питаннях - як від

приватних осіб, так і від міст графств, торгівельних і

ремісничих корпорацій і так далі Для їх розгляду

створювалися спеціальні комісії, але спочатку петиції

поступали в палату общин.
Значення парламентської роботи з петиціями

надзвичайно велике. Це була школа політичного і правого

виховання, як для депутатів, так і для тих хто до них

звертався. Центральна влада, таким чином, постійно

отримувало інформацію про полягання справ в державі.

Найбільш важливі проблеми, зачеплені в приватних і в

колективних петиціях, знаходили віддзеркалення в

законопроектах палати общин, а потім і в статутах.
Зрозуміло реальна картина діяльності парламенту була

вельми складною, але також великий інтерес викликає

розвиток парламентських виборів в середньовічній

Англії.
==========================================

========================
Станова монархія в Англії. Її особливості

Перший британський парламент був скликаний у 1258 р.

Король Генріх III спробував посилити податковий гніт,

що викликало виступ феодальних магнатів. їх вимоги

зводилися до скликання загальної ради баронів, яка, за

задумом, повинна була провести перебудову усієї системи

державного правління з метою припинення зловживань з

боку королівської влади. Ця рада дістала назву

парламенту. Засідання відбувалися в Оксфорді і

проходили дуже бурхливо. В історії за цим парламентом

закріпилася назва «Скаженого» або «Безумного».

Парламент виробив т. зв. Оксфордські провізії, згідно з

якими при монархові створювалася постійна Рада

п'ятнадцяти. В її обов'язки входили «поради» королеві в

справі управління державою та контроль за діяльністю

вищих посадових осіб: канцлера, скарбника, шерифів. Для

вирішення найважливіших державних проблем тричі на

рік мав скликатися парламент в складі 27 чоловік - членів

Ради п'ятнадцяти та 12-ти, з числа обраних баронами.

Як бачимо, ця установа первісно не мала нічого спільного

ні з сучасним британським парламентом, ні навіть з

станово-представницькими органами європейських

держав, адже у ній була представлена лише феодальна

аристократія. Король Генріх III 1265 р. спробував

приборкати бунтівних васалів, на чолі яких стояв барон

Симон де Монфор. Намагаючись заручитися підтримкою

дрібних рицарів і міщан, де Монфор спробував змінити

принципи комплектування парламенту. До нього повинні

були увійти усі барони, по 4 рицарі від кожного графства і

по 2 представники від великих міст. 1 хоча коаліція

баронів була розбита, а її керівник загинув, новий король

Едуард І в 1272 р. запросив до Вестмінстерського

парламенту не лише баронів, а й представників графств і

міст.

У 1295 р. було сформовано «Зразковий парламент», до

складу якого увійшли барони, рицарі, міщани,

духовенство. Представників знаті запрошували поіменно,

решту - обирали. З цього року парламент стає постійно

діючою установою.

У 1352 р. парламент було поділено на 2 палати - палату

лордів і палату общин. Перша формувалася з числа

тримачів титулів герцога, маркіза, графа, віконта або

барона, друга - на основі виборів.

Парламент відрізнявся від Генеральних штатів тим, що в

штатах три стани засідали окремо, причому кожний мав

один голос. В Англії міщани і рицарство засідають

спільно (з 1352 p.), що мало істотний вплив на подальшу

долю держави.

Нова установа швидко набирала силу. Ще в 1297 р. король

Едуард І був змушений погодитися, щоб жодні податки не

встановлювалися без згоди парламенту. З того часу і до

сьогодні бюджет є одним з найважливіших повноважень

парламенту. З 1340 р. у розпорядження парламенту

переходить не лише вотування податків, але й контроль за

їх використанням. Тоді ж було встановлено, що кожного

разу, коли король вимагає грошей, парламент має право

попередньо розглядати скарги на дії уряду.

В 1322 р. було встановлено, що без згоди парламенту не

можуть бути внесені жодні зміни і доповнення в статути.

Таким чином, парламент почав своє перетворення на

вищу законодавчу владу в країні. В 1371 р. ця установа

виборола собі право на імпічмент вищих державних

сановників. Першою «жертвою» парламенту став у 1386

р. канцлер де Ла-Поль. Як бачимо, англійський парламент

був більш впливовою інституцією, ніж французькі

Генеральні штати.

У ХІІІ-XrV ст. в економіці Англії відбувалися суттєві

зміни, що мали свій вплив на принципи формування

парламентського корпусу, а отже, і на усю роботу цієї

важливої державної установи. Зріст міст і розвиток

товарно-грошових відносин сприяли збільшенню

представництва міщан. Причому активне виборче право

надавалося в містах доволі широким групам населення.

Це могли бути усі платники подушного податку, власники

«свого вогнища» або члени купецької гільдії - в кожному

місті був свій власний порядок участі у виборах. Однак у

цілому англійське міщанство було представлене в

парламенті значно ширше, ніж французьке в Генеральних

штатах. У Франції від політичного життя були ізольовані

не лише міські низи, але й усі ті, хто не належав до

міського патриціату.

Відбувалися серйозні зміни в структурі основної

господарської і політичної ланки феодальної формації - в

англійській вотчині (майорі). Феодали, користуючись тим,

що селяни могли продавати надлишки своєї продукції на

ринках найближчих міст, почали замінювати натуральні

повинності на грошові (комутації). В XIV ст. цей процес

став загальним і мав надалі серйозні наслідки. Феодали

перестали вести власне господарство на доменіальній

землі, здаючи цю землю клаптиками в оренду селянам.

Відпала потреба в панщині, і селян почали за викуп

відпускати на волю. Головною фігурою на селі став

особисто вільний селянин-орендар, чиє матеріальне

становище було надзвичайно важким. Феодали не лише

вимагали високу орендну плату за надану у користування

землю, але й захоплювали общинні угіддя для збільшення

вівчарства. Останнє приносило великі прибутки, оскільки

в містах уже була створена виробнича база для переробки

овечої вовни на сукно - для власних потреб і на експорт.

Допустити селян-йоменів до парламенту означало б

підірвати політичні основи феодальної держави. Але

формально право голосу на виборах до палати общин

мали усі вільні землероби. Тому в 1430 р. право голосу

зберегли лише особи, що постійно проживали в

графствах і володіли фрігольдом (пожиттєве чи спадкове

тримання землі на умовах фіксованої ренти з правом

вільного заповіту, розділу і відчуження свого тримання),

який приносив дохід не менший 40 шилінгів. У 1445 р.

пасивне виборче право було надане в графствах лише

дворянам-рицарям, але не простим йоменам. Щоправда, в

Англії особи з річним доходом у 20 фунтів стерлінгів були

зобов'язані викуповувати рицарський патент, тобто

розбагатілий йомен автоматично ставав рицарем.

Як бачимо, упродовж якихось 15 років парламент було

закрито для соціально небажаних елементів. Гарантією

проти самої можливості надто радикальних рішень

парламенту залишалося право монарха відхиляти

представлені парламентом законопроекти - біллі. Королі

активно користувалися цим правом. Так, коли в 1397 р.

палата общин прийняла резолюцію про зменшення

видатків на королівський двір, король Річард II не лише

відхилив цей білль, але й домігся видачі автора

законопроекту Хекслі. Пізніше невдаха-парламентарій був

переданий суду імпічменту і засуджений до страти. Це

стало своєрідною пересторогою для противників

монархії.

Заможні верстви були партнерами королівської влади і в

справі місцевого врядування. Статутами 1327 та 1332 pp.

в кожному графстві на допомогу шерифам призначалися

т. зв. «оберігачі миру», яким надавалося право

переслідувати і страчувати злочинців. Дана посада була

неоплачуваною, вона вимагала часу і засобів, тому,

зрозуміло, «оберігачами миру» ставали лише

найзаможніші мешканці графства.

У 1360 р. був введений інститут мирових суддів. У

кожному графстві мав бути призначений, згідно з

парламентським статутом, «лорд» (мировий суддя) з

повноваженнями «загнуздувати злочинців, заколотників і

хабарників, переслідувати їх, арештовувати і піддавати

покаранню». Саме мирові судді повинні були «також

заслуховувати і вирішувати усі порушені короною справи

про усілякого роду важкі карні злочини і

правопорушення, здійснені у графстві, відповідно до

законів і звичаїв даного графства». Статут 1360 р. мав

дуже важливе значення для англійської юстиції, оскільки

він позбавляв феодалів усіх раніше наданих прав на

загальні розслідування і суд в межах їхніх сеньйорій. Це

було ще одне суттєве обмеження системи феодальних

імунітетів, так характерних для попередньої епохи

раннього феодалізму. З іншого боку, мировими суддями

могли бути лише місцеві дворяни з доходом від

нерухомості більшим за 20 фунтів стерлінгів (стерлінг -

англійська срібна монета пенні, фунт - первісно вагова

одиниця 0,4536 кг, таким чином, 20 фунтів - це майже 10

кг срібної монети високого ґатунку).

Поступово, в 1388 р. число мирових суддів було

збільшено до 6 на графство, далі - до 8. А з 1414 р.

встановлена періодичність їх засідань - 4 рази на рік. У

юрисдикцію цих суддів передавався контроль над діями

місцевої поліції та її голови - шерифа. Посада мирового

судді залишалася безоплатною, тобто знову-таки вимагала

часу і засобів, недоступних для середніх верств

населення, не кажучи уже про народні низи. Станово-

представницька монархія в Англії, як і у Франції,

спирається лише на частину рицарства і «третього

стану», монарх «ділиться» своєю владою лише з

найбільш економічно спроможними групами населення.

На цей історичний період припадають перші спроби

англійської церкви відособитися від папського Риму.

Коли папа Григорій XI (серед. XIV ст.) наказав

лондонському архієпископу арештувати і піддати

тортурам богослова Уїкліфа (1320-1384), який

проповідував незалежність британського духовенства від

римської курії, останнього підтримали Оксфордський

університет, король і, згодом, парламент. Парламентський

статут 1365 р. проголошував: «якщо папство буде

захищати свої давні несправедливі притязания

насильницькими заходами, то країна зуміє вчинити

потрібний опір». Було вирішено відібрати усі бенефіції,

подаровані папою своїм улюбленцям. Церква в XJV ст.

володіла в Англії третиною земель, у багатьох місцях вона

користувалася монополією вивозу вовни за кордон,

дешева монастирська продукція вигравала у конкуренції з

товарами, виробленими міськими ремісниками.

Парламент став рупором загального невдоволення

римською церквою, особливо після відновлення в 1368 р.

бойових дій проти Франції, на території якої в Авіньйоні

перебував папський двір. Саме парламент заклав основи

англійського церковного права і англіканської церкви.


==========================================

==========================================

==========================================

======

Виникнення англійського парламенту. Особливості 

формування станової монархії в Англії.

Іоанн Безземельний, підпи­суючи Велику хартію

вільностей, не збирався насправді виконува ти її. Його

підтримав і папа Інокентій 3, який звільнив короля від

обов'язку додержувати клятви. Іоанн почав готуватися до

нової війни з баронами, яка незабаром і вибухнула. У

самий розпал

воєнних дій король помер, його наступник, малолітній

син Генріх 3 (1216— 1272), довгий час був іграшкою в

руках баронської олігархії. Та навіть після того, як він

став повнолітнім, мало що змінилося в управлінні

країною. Навесні 1258 р. король поставив вимогу

баронам і рицарям, незважаючи напоганий врожай

попереднього року і голод в країні, сплатити третю

частину, своїх доходів принцу Едмунду (молодшому

синові короля) для завоювання сіцілійської корони. У

відповідь на вимогу короля барони з'явились озброєними

і в супроводі багатьох рицарів у па­лац і зажадали

усунення з керівних посад усіх «французів» і призначення

особливої комісії для проведення «реформи в

королівстві». Баронський «шалений парламент», що

зібрався незабаром м і ,Оксфорді, виробив особливу

конституцію («Оксфордські провізії» ), яка ставила

короля під постійний контроль баронів.

Спочатку барони діяли у згоді з рицарями. Та незабаром

рица­рі побачили, що барони намагаються захопити владу

виключно для себе , обмежуючись щодо рицарів

непевними обіцянками. Рицарі заявили протест. Їхні

вимоги були виражені в іншому документі,

відомому під назвою «Вестмінстерські провізії».

«Вестмінстерські провізії» регулювали відносини рицарів

з їхніми сеньйорами — баронами, а також містили ряд

пропозицій про запобігання зловживанням королівських

шерифів, есчиторів і суддів. Особливо пишними

виявилися найдрібніші рицарі (в Англії їх називали

бакалаврами»).

До руху приєднались, крім того, городяни і подекуди

селяни, частково фрігольдери, частково вілани.

Баронська партія поділилась. Більшість баронів, налякана

активністю демократичних елементів, особливо

селянським рухом, швидко перейшла на бік короля. Але

частина великих феодалів на чолі з Сімоном де

Монфором продовжувала боротьбу з королем, уклавши

союз з рицарями і містами.

Навесні 1264 р. Сімон де Монфор розбив баронів,

прихильників короля, у битві під Люсьєном і захопив у

полон Гедріха III та його старшого сина принца Едуарда.

На якийсь час Сімон де

Монфор_ став диктатором. Англії. На початку 1265 р. він

скликав парламент у розширеному складі: крім баронів і

єпископів, на нього були запрошені представники

рицарства (по два чоловіка від графства) і міст (по два від

кожного міста). Таким чином, в Англії вперше було

скликано парламент у складі всіх трьох станів — на

зразок французьких Генеральних штатів.
Сімону де Монфору не вдалося надовго залишитися при

вла­ді. Дедалі більше баронів переходило до ворожого

табору. принц Едуард зумів втекти_з_полону і став

головним організатором королівських сил". У серпні 1265

р. Монфор у битві під Івшемом зазнав поразки і був

вбитий. Його прихильників було репресовано. Пар­ламент

знов став збиратись у складі тільки великих феодалів.

Правління Едуарда І. «Зразковий парламент». Едуард І

(1272— 1307) був досить енергійним королем, який

здобув великий досвід із «смути» 50—60-х років.

Феодали, налякані рухом середніх і ниж­чих класів під час

баронської війни 1258—1265 рр., тісніше згурту­валися

навколо королівського трону. Щоб зміцнити ще більше

свої позиції, Едуард І розпочав ряд завойовницьких

воєн. Він завою­вав Уельс (1282) * і вів тривалу війну з

Шотландією. Війна з Шот­ландією була дуже важкою. Не

маючи досить ресурсів для про­довження війни, король

опинився в дуже скрутному становищі. Бажаючи

запобігти новим виступам опозиції і добитися необхід­

них засобів, Едуард у 1295 р. сам скликав

загальностановий пар­ламент (оскільки склад цього

парламенту став зразком для ана­логічних зборів у

майбутньому, його пізніше назвали «зразко­вим») .

Парламент був скликаний у тому самому складі, в якому

збирався парламент Монфора в 1265 р. У ньому були

представле­ні лорди — світські й духовні, рицарі і

городяни. Відтоді парла­мент Англії збирався вже

систематично, здобувши незабаром, у 1297 р., право

затверджувати податки.

Розвиток парламенту в XIVст. Особливо часто (майже

щоро­ку) парламент скликався в середині XIV ст. за

короля Едуарда III (1327—1377). Столітня війна з

Францією, що почалася, потребу­вала багато грошей.

Маючи в них потребу, король щоразу пови­нен був

звертатись до парламенту, прохаючи в нього «субсидій»

або «допомоги». В XIV ст. в основному оформились і

права англій­ського парламенту. Крім права

затверджувати податки парла­мент став також вищим

судом у політичних справах, зокрема службових

злочинах, що їх чинили королівські міністри. 31343 р)

парламент поділився на дві палати. Верхня палата

називалася палатою лордів і складалась із духовних

лордів, архієпископів, єпи­скопів, абатів найбільших

монастирів і світських лордів — баронів. Нижча палата,

так звана палата громад, складалась із рицарів, які

представляли графства, і з городян.