середньовічних містах.
Економічна політика цехів в ХІУ-ХУ ст.
Міста, ремесло і торгівля в господарській системі
феодального суспільства
Міста у ранньому середньовіччі (V-X ст.) внаслідок
натуралізації та аграризації економіки втратили своє
економічне значення.
Вони перетворилися на укріплені поселення,
адміністративні та релігійні центри. У системі
феодального господарства міста були доменіальною
власністю одного або кількох духовних чи світських
сеньйорів, складовою маєтку. Існував міський серваж,
населення платило феодальну ренту і виконувало
повинності. Сільське господарство було основним
заняттям, а ремесло та торгівля мали обмежений
характер. Винятком була Італія, що зберігала міську
культуру.
Економічна діяльність людей виявлялася в синтезі
сільськогосподарського та промислового виробництва.
Античні досягнення останнього не були успадковані.
Розвивалася домашня промисловість - систематичне
виробництво домогосподарствами промислової
продукції для власного споживання. Поступово з'явилися
ремісники-професіонали, основним засобом існування
яких стала промислова діяльність. її центрами були домен
або селянські господарства. Однак феодальний маєток не
був спроможний вирішувати промислові проблеми,
сеньйоральне ремесло не мало перспектив. Ремісники
переходили на натуральну або грошову ренту,
переселялися в міста. Це пришвидшило другий
суспільний поділ праці. Ремесло відокремлювалося від
сільського господарства і формувалося як самостійна
галузь господарства.
У XII-XV ст. міста стали центрами розвитку
промисловості та торгівлі.
XI-XIII ст. - період урбанізації, коли почала зростати роль
міст у розвитку суспільства. Відроджувалися античні
міста (Рим, Неаполь, Париж, Генуя, Ліон, Лондон,
Манчестер, Бонн тощо), а також утворювалися нові
(Гамбург, Любек, Лейпциг, Магдебург, Брюгге, Гент
тощо). У XIII ст. в Англії було 280 міст, у Німеччині - 500,
а в XIV ст. - 3500 міст, у яких проживало майже 20 %
населення. Існувало правило: ті, хто прожив у місті один
рік і день, ставали його громадянами.
У містах упродовж ХП-ХІП ст. відбулися комунальні
революції - рух городян за звільнення міст від феодальної
залежності та встановлення самоврядування. У Франції
міста-комуни повністю звільнилися від феодальних
повинностей, могли самі формувати органи місцевого
самоврядування, володіли міським і торговельним
правами, що гарантували та регулювали майнові і
політичні права городян, управління, суд, фінанси, пільги,
привілеї, оборону. Міс-та-буржуазії зберігали ту чи іншу
владу феодала. В Італії міста-держави поширювали владу
на територіальні округи з містами та селами, ставали
економічними та політичними центрами. Імперські, або
королівські, міста шляхом викупу вольностей та привілеїв
залежали безпосередньо від імператора (у Німеччині) або
короля (в Англії). За чисельністю населення міста
поділяли на малі (1-2 тис. мешканців), середні (4-б тис),
великі (понад 9-10 тис). В окремих містах (Париж, Мілан,
Флоренція, Севілья) кількість населення досягала 80-100
тис. населення. Відстань між містами становила в
середньому 20-30 км.
Середньовічне місто функціонувало на основі міського
права. У XIV-XV ст. сформувалася соціальна верства
феодального суспільства - бюргерство (міщани), до якої
належали "громадяни міста", котрі користувалися міським
правом, платили вступний внесок, міські та державні
податки, володіли майном, вартість якого булане нижча за
встановлену межу. Міське самоврядування здійснював
патриціат - найзаможніші представники земельної
аристократії, купці, лихварі та ремісники. Постанови
міської влади регламентували внутрішні економічні
відносини.
Економіка міста, як і феодального маєтку, була замкнутою
самодостатньою організацією із системою дрібного
ремісничого виробництва та торговельно-кредитного
обороту. Міста залучали до сфери своєї ремісничо-
торговельної діяльності жителів сільських околиць
радіусом до 20 км.
Ремесло було основою економіки середньовічного міста,
а ремісники становили більшість серед його громадян.
Сформувалися такі галузі ремесла, як текстильна,
металургійна, металообробна, зброярство, виробництво
посуду, продуктів харчування, будівельних матеріалів
тощо. Значного розвитку набули спеціалізація ремесла та
територіальна спеціалізація ремісничого виробництва.
Організаційною формою міського ремісничого
виробництва стала майстерня, заснована на приватній
власності ремісника-майстра. Ремесло було ручним
інструментальним на основі простої кооперації праці:
працівники виконували однотипну роботу без поділу на
окремі трудові операції. Майстер одночасно виконував
функції робітника і підприємця, організовував
виробничий процес і продавав продукцію на місцевому
ринку. Серед майстрів відбувалася економічна
диференціація. Найзаможніші входили до складу міського
патриціату.
Щоб стати майстром, необхідно було пройти курс
учнівства. Він мав особливості в кожній країні, проте були
загальні риси, зокрема визначений термін навчання
залежно від складності оволодіння професією (3-7 років),
певна плата за навчання, договірні обов'язки майстра й
учнів, складання іспиту на посаду майстра. Існувала
цехова ієрархія: майстер - підмайстер - учень. У XIV ст.
набула поширення праця підмайстра. Сформувалися
замкнуті соціальні верстви цехових майстрів та "вічних
підмайстрів". Підмайстри для захисту своїх прав
створювали союзи - перші робітничі організації.
Ремісники-майстри об'єднувалися у цехи-корпорації
(спілки), завданням яких було узгодження господарської
(виробничо-торговельної) діяльності, реалізація спільних
економічних інтересів, їх лобіювання в місцевому
управлінні. До ознак цехів належать; галузево-фаховий і
територіальний характер - об'єднання ремісників однієї
професії або спеціальності у межах міста; самоуправління
иа основі хартії від короля або сеньйора та статуту, що
регулював загальні збори майстрів цеху як органу
управління, діяльність виборних судових і виконавчих
старшин, використання цехових фінансів.
Причинами виникнення цехів були: наявний рівень
розвитку продуктивних сил; економічні інтереси майстрів;
феодально-станова структура суспільства; необхідність
захисту ремісників від свавілля феодалів і патриціату. Є
думка, що цехи - це результат трансформації римських
корпорацій у нових економічних і політичних умовах
середньовіччя VIII-IX ст. у братства ремісників, а
останніх - у цехи. Історики вважають, що цехи виникли в
Італії у X ст., у Франції, Англії та Німеччині - в XI-ХП ст.
Цехові устави характеризують економічно-виробничі,
соціальні та культурно-релігійні функції цехів:
o регламентація (централізоване регулювання) виробничої
та торговельної діяльності майстрів, у тому числі умов і
знарядь праці, технологій та обсягів виробництва, якості
товарів за взірцевим виробом - шедевром, кількості учнів
і підмайстрів, правил торгівлі, недопущення конкуренції
всередині цеху;
o монополізація постачання сировини та ринків збуту
ремісничих виробів;
o забезпечення монополії кожного цеху на виробництво,
"цеховий примус", коли заняття ремеслом поза
корпорацією було заборонене та переслідувалося;
o захист прав ремісників перед феодалами та міським
патриціатом;
o військова і релігійно-культурна діяльність: кожен цех був
військовим загоном міського ополчення, вибирав патрона
зі святих, мав атрибутику та символіку, власне майно
(кошти для взаємодопомоги та благочинної діяльності),
стежив за моральністю своїх членів.
В історико економічній літературі цехи розглядають як
суб'єкти господарювання, а організацію промисловості
середньовіччя - як цехово-ремісничу.
Загальноєвропейські основи цехової організації мали в
окремих країнах свої особливості. Так, в Італії не
існувало цехової монополії, цехи були виробничо-
торговельними структурами, в їх організації брали участь
майстри та власники капіталу.
У процесі історичної еволюції впродовж XIV-XV ст.
цехова організація ремесла втратила економічну
доцільність і почала відігравати негативну роль: захищала
промислову монополію, зрівнювала умови праці, що
гальмувало виникнення великого виробництва, технічний
прогрес і підприємницьку ініціативу ремісників, а отже,
економічне зростання штучно стримувалося. З'явилися
багаті та бідні цехи і майстри.
У XIV ст. у Фландрії та Італії зародилася нова форма
організації промислового виробництва - мануфактура
підприємство з ручною інструментальною технікою,
поділом праці за виробничими операціями і
використанням найманої робочої сили. Мануфактурна
система сформувалася в сукняному та металургійному
виробництві, де забезпечила різке зростання
продуктивності праці.
Отже, середньовічні міста були політичними та
адміністративно-судовими округами з різним рівнем
політичної самостійності, але їх об'єднували специфічне
міське право та господарська діяльність у вигляді
однакових форм організації ремесла та торгівлі
(комунально-цехова система). Історична роль міст
полягає у тому, що вони були територією та чинником
розпаду феодальних і формування ринкових відносин,
оскільки:
а) сприяли юридичній та економічній свободі жителів
міста, розвитку громадянської свободи;
б) у них зародилася приватна індивідуальна власність,
концентрувалися промисловість і торгівля, формувалися
такі економічні інститути, як вільний особистий і
майновий найм, промисловий та оборотний капітал,
господарська і підприємницька діяльність, прибуток;
в) у містах утворювався новий клас - буржуазія та
відбувалося становлення нового економічного світогляду;
г) міста були центрами товарного виробництва,
промислового й оборотного (торговельно-купецького,
лихварсько-кредитного) капіталу, носіями товарно-
грошових відносин.
Торгівля
У період раннього середньовіччя за умов аграризації та
ведення натурального господарства обмін не мав
економічного значення. Внутрішній обмін залучав такі
товари, як сіль, риба, метал, ремісничі вироби.
Зовнішньоторговельні зв'язки були незначними.
Споживачами східних товарів були землевласники.
У XI-XV ст. у процесі розвитку міст і ремісничої
промисловості відбувся третій суспільний (загальний)
поділ праці: сфера торгівлі та послуг виокремилася як
самостійна. Сформувався купецький і лихварський
капітал. У межах натурального господарства виникли
місцеві ринки і просте товарне виробництво як
економічний уклад, склалися умови для його
перетворення на розвинене товарне господарство.
Сприяли розвитку ринкових відносин і хрестові походи.
Купці західноєвропейських країн відібрали в арабів
Середземне море, опанували торгівлю зі Сходом. Європа
дізналася про нові культури та технології виробництва.
Досягнення східної культури розширили споживчі
потреби європейців. Центрами зосередження внутрішньої
та зовнішньої торгівлі стали міста.
Організація внутрішньої та зовнішньої торгівлі мала
корпоративний характер. Купецькі гільдії (товариства )
об'єднували купців одного міста, монополізували продаж
конкретних товарів, мали привілеї щодо торгівлі у своїх
або інших містах, виробили кодекс професійної
торговельної етики та права, матеріально підтримували
своїх членів. У містах було по кілька гільдій. Поступово
до них почали входити феодали і монастирі.
Внутрішня торгівля обмежувалася територіально,
номенклатурою товарів, обсягами. Це був обмін між
містом і контрольованою сільською околицею на
місцевих (локальних) ринках. Тут купували та продавали
ремісничі товари, сільськогосподарську сировину і
продукти харчування. Формами торгівлі були міські
базари та крамниці. Значення внутрішньої торгівлі
полягало в залученні села до ринкових відносин,
формуванні місцевих локальних територіальних ринків як
основи загальнонаціонального. Так, у XIII ст. селяни
привозили в Париж зерно, худобу, м'ясні продукти, овочі,
фрукти, льон, пеньку, шкіру, деревину. В XV ст. у Франції,
Італії й Англії внаслідок обмеження монополії цехів на
продаж товарів набула поширення свобода торгівлі
всередині країни.
Зовнішня торгівля відігравала провідну роль щодо
капіталів, обсягів, престижності, мала посередницький
(транзитний) характер. Вона була морською та
сухопутною. Визначилися два основних регіони
міжнародної торгівлі: середземноморський і
північноєвропейський. У XI-ХІП ст. така торгівля не
впливала на натуральну економіку середньовіччя. Але вже
з другої половини XIV ст. почався швидкий розвиток
товарних відносин. Основними предметами торгівлі стали
ремісничі вироби. Так, Англія збільшила щорічний
експорт сукняних тканин до кінця XIV ст. з 3 до 13,9 тис.
мішків.
У середземноморській торгівлі брали участь Італія,
Іспанія та Франція, які торгували між собою, з Візантією,
Чорномор'ям і країнами Сходу (Левантом, тому ця
торгівля ще має назву левантинська). Найбільшими
центрами левантинської торгівлі були Венеція і Генуя, що
створювали фракторії (торгові двори зі складами, готелем
і церквою) на території Візантії, у гаванях Чорного моря,
Сирії, Персії, Єгипту, на підставі договорів з володарями
країн монополізували торговельні відносини. Торгували
прянощами, коштовностями, предметами розкоші,
золотом, сріблом, зброєю, вином, фруктами. Лише
Венеція щорічно інвестувала у торгівлю 10 млн дукатів" а
норма прибутку становила до 40 %.
Північноєвропейська торгівля розвивалася в XIII-XV ст.,
велася на Балтійському та Північному морях, річках, що
впадають у ці моря: Ельбі, Одері, Темзі, Роні, Сені,
Західній Двіні, Рейні, Дунаї, Віслі, Німані, у містах
північної Німеччини, Фландрії, Нідерландів, Швеції,
Норвегії, Данії, північної Франції, Англії, Польщі,
північно-західної Росії (Новгороді, Пскові, Полоцьку).
Об'єктами торгівлі були вовна, зерно, олово, залізо з
Англії; сукно з Нідерландів; хутро, метал, ліс, риба, сіль,
льон, віск, смола з Північно-Східної Європи; шкіра,
м'ясо, зерно з Польщі та Литви; золото, срібло з
Німеччини та Чехії. Об'єднував два регіони міжнародної
торгівлі шлях, що проходив по альпійських перевалах,
річці Рейн і атлантичному узбережжі Європи.
Північноєвропейську торгівлю монополізувала спілка
купців міст північної Німеччини, створена у XIII ст. для
захисту торгівлі, з центрами у Любеку та Гамбурзі. Із 1356
р. під назвою Ганзейська спілка (ганза - спілка купців за
кордоном, вперше це слово з'явилось у грамоті
англійського короля в 1267 р.), або офіційною -
"Загальнонімецьке купецтво", спілка стала торговельно-
політичною купецькою конфедерацією міст Балтійського
узбережжя (звідси назва - ганзейська торгівля). Кількісно
вона охоплювала від 70 до 100 міст (Бремен, Росток,
Вісмар, Данциг, Амстердам, Утрехт тощо), а також
фракторії та контори в усій Європі, у тому числі в
Лондоні, Полоцьку, Пскові, Новгороді, Каунасі,
Стокгольмі. Ганза захищала інтереси та звільняла від
феодальної юрисдикції купців, добивалася надання
привілеїв і монополії у торгівлі, організовувала
торговельні експедиції, уніфікувала торговельне право.
Німецькі купці прагнули зосередити посередницьку
торгівлю між Московією, Польщею, Скандинавськими
країнами, Англією, Нідерландами і країнами Сходу. Вони
були єдиними іноземними купцями, які мали у Венеції
свій торговий дім і право вільного плавання у
Середземному морі. Лише у XVI ст. ганзейських купців
витіснило національне купецтво різних країн.
Основна форма організації міжнародної торгівлі -
ярмарки, що виникли в VII ст. і набули масовості в XI-XII
ст. Упродовж XII - першої половини XIV ст. європейське
значення мали ярмарки у французькій провінції Шампань,
що була нейтральною територією, а по річках Роні та Сені
проходив торговельний шлях з Італії у Фландрію й
Англію. Відомими були ярмарки в англійських містах
Вінчестері, Йорку і Бостоні, фламандському місті Брюгге.
Існували торгові доми - сімейні купецькі компанії, пайові
купецькі товариства, асоціації купців кількох міст. Набули
поширення морські та сухопутні каравани. У Венеції була
створена торгова біржа, а також сформована техніка
бухгалтерського обліку (простого та подвійного).
Регулювало торгівлю у містах ринкове право, що
гарантувало купцям недоторканність товарів і особи,
встановлювало відповідальність за порушення під час
ярмарків. Одночасно господарська політика міст
обмежувала права чужих купців шляхом заборони
роздрібної торгівлі та стосунків із місцевими купцями,
введення складського права (обов'язок виставляти товари
на базарній площі). Перешкоджали розвиткові торгівлі
панування натурального господарства, бездоріжжя,
феодальне свавілля, складна митна система, право
феодалів на конфіскацію майна. Негативним чинником
були різні грошові системи й одиниці, коли королі,
феодали та міста карбували власні золоті та срібні монети.
У XIV-XV ст. виникли нові центри в зручних у
географічному відношенні районах, налагодився
постійний обмін між країнами. Загальноєвропейським
торговельним центром замість ярмарків у Шампані стало
місто Брюгге у Фландрії. Набули важливого значення
ярмарки у Женеві, Ліоні, Франкфурті, зберегли свою роль
італійські міста, що контролювали торгівлю зі Сходом.
Формувалися грошові та кредитно-банківські відносини
Найпоширенішими монетами були венеціанський золотий
цехін вагою 3,25 г (інші назви: гульден, екю, соверен,
дукат), флорентійський золотий флорин вагою 2,5 г (з
XIII ст. став своєрідним міжнародним еквівалентом),
німецький срібний талер вагою 30 г, іспанський дублон
золотий вагою 6 г. Розвиток торговельного та
промислового капіталу зумовив потребу в обміні грошей і
кредиті. Почалося виокремлення кредитно-банківської
діяльності як самостійної. Виникли міняльні контори, які
називали банками ("стіл лихваря"), професія міняйлів-
банкірів. Розвивалися такі форми кредиту, як лихварський
- грошовий, який надавали приватні особи (міняйли,
багаті купці, ремісники, феодали) з метою збагачення;
комерційний і банківський, який надавали спеціалізовані
установи - банки або торгово-лихварські компанії, що
вперше з'явилися в Італії ще в XI ст. Лише у Флоренції в
XIV ст. їх було понад 100, у тому числі компанії Барді та
Перуції, з XV ст. - банківський дім Медичі. Банки були
депозитарні та кредитні. Позики надавали під 20 % під
заставу землі або майна при транзитних і оптових
операціях. Набули поширення вексельні операції. У XV ст.
в Італії францисканські монахи організували ломбарди
("винайдеш італійцями") - установи, що надавали позики
під заставу рухомого майна (процентна ставка не
перевищувала 5 %). У1512 р. вони діяли в 87 містах Італії.
Центром торгівлі грішми було м. Брюгге, де в 1309 р. було
створено біржу. В XV ст. почалося організаційне
оформлення грошового ринку. Він отримав назву
"Безансон" за першим містом, де проводився, проте не
мав постійного центру, контролювали його генуезькі
купці. Під час "Безансону" встановлювався курс грошей,
здійснювалися грошові перекази, укладалися фінансові
угоди. "Безансон" став зародком фондових бірж. У
Венеції та Генуї вперше почали випускати державні цінні
папери - облігації, проводити безготівкові розрахунки.
Формувалася податкова система.
У ранньому середньовіччі в романізованих країнах
зберігалася римська структура прямих податків:
земельного і подушного. Населення виконувало також
будівельні, сторожові, гужові повинності тощо. У країнах
общинногенного феодалізму податки формувалися на
основі дарів і данини. З формуванням держав податкові
платежі стали обов'язковими, регулювалися обсяги, час і
місце сплати.
У XI-XIII ст. в умовах імунітетної системи податки набули
форми сеньйоральних платежів, хоча окремі державні
податки збереглися. В Англії - це були "щитові гроші" (на
утримання війська), "данські гроші" (на оборону
кордонів), податок на рухоме майно.
У XIV-XV ст. почався перехід до державного
централізованого збирання податків, що мали постійний і
становий характер (феодали та духовенство повністю або
частково звільнялися від сплати). В Англії головною
формою прямого оподаткування був податок на рухоме
майно, що становив для селян 1/5, для міщан - 1/10 його
вартості. Важливу роль відігравало казначейство -
спеціальний державний орган, що займався перевіркою
фінансової діяльності державної адміністрації на
території графств. У Франції Філіп IV (1285-1314)
започаткував податкову систему: прямі податки на майно і
доходи (1/25,1/50,1/100 їх обсягу) та військовий для
жителів міст, непрямі - на сіль (габель), пшеницю, вино.
На початку XIV ст. введено прямий подимний податок, у
1369 р. узаконено податок на сіль і митний збір. У 1439 р.
встановлено єдиний прямий податок на землю і майно,
подушний - королівську таллю. У Німеччині селяни та
міщани платили поземельний та імператорський
поголівний податки. На користь церкви в усіх країнах
сплачувалася десятина.
Державні бюджети формувалися на основі податкових
надходжень і торговельного мита. Відомо, що на початку
XV ст. бюджет Франції становив 1 млн, Венеції - 1,62 млн
золотих дукатів, існувала практика державного боргу.
Розвиток аграрного, промислового та оборотного
капіталу, підприємницьких агроформувань і мануфактур з
використанням найманої праці свідчили про зародження
розвиненого товарного виробництва і ринкових відносин.
Складалися умови для формування внутрішнього ринку
на основі спеціалізації господарства. Існує думка про
формування ринкового укладу в економіці суспільств
Західної Європи.
==========================================
Основні риси господарства та періодизація епохи
середньовіччя. Форми землеволодіння та соціально-
економічні відносини в епоху середньовіччя (на прикладі
Франкської держави). Середньовічні міста. Ремесла.
Цехи. Внутрішня і зовнішня торгівля
Основні риси господарства та періодизація епохи
середньовіччя
Господарство епохи середньовіччя характеризується
перш за все пануванням приватної власності на землю.
Основний дохід, а відтак і можливість вижити, люди
отримували від землі, яка вважалася головним
багатством.
Люди, які нею володіли, як правило, панували в
суспільстві. Ієрархічна структура земельної власності, що
ґрунтувалася на васальних зв'язках, призводила до
протиріччя між великою власністю на землю і дрібним
селянським володінням, яке зберігалося. Селяни
знаходилися в особистій. поземельній, судово-
адміністративній і військово-політичній залежності від
землевласників.
Домінувало натуральне господарство. Обмін відігравав
другорядну роль. Майже всі багатства суспільства
створювалися ручною працею. Знаряддя праці були
примітивними. Енергія вітру і рік, вугілля і деревини
почала використовуватися лише в пізньому середньовіччі
і спочатку дуже обмежено.
Місце людини в суспільстві, як правило, визначалося не її
особистими якостями чи заслугами, а походженням: син
сеньйора ставав сеньйором, син селянина - селянином,
син ремісника - ремісником.
Основними формами господарської діяльності були:
сеньйорія (феодальна садиба),
ремісничий цех,
торгова гільдія.
В цілому, економіка була аграрно-ремісницькою, що єднає
її з господарством стародавніх цивілізацій і дає підставу
називати цивілізацію, яка існувала до кінця XV ст.,
аграрно-ремісничою, а суспільство - традиційним.
Розвиток господарства епохи середньовіччя можна
поділити на три періоди. У ранньому середньовіччі (V - Х
ст.) сформувалися і утвердилися визначальні риси
феодального господарства (період генези). ХІ - ХV ст. -
період зрілості феодального господарства, внутрішня
колонізація, розвиток міст, ремесла і товарного
дробництва. У пізньому середньовіччі (XVI - перша
половина XVIІІ ст.) зароджується ринкове господарство,
з'являються ознаки індустріальної цивілізації. (Про
останній період - в наступному розділі).
Форми землеволодіння та соціально-економічні відносини
в епоху середньовіччя (на прикладі Франкської держави)
Генеза та розвиток нових господарських форм в
середньовічній Європі мали універсальні ознаки. Вони
формувалися в основному на соціально-економічній
спадщині Римської імперії та господарських досягненнях
германських племен.
Становлення середньовічного господарства яскраво
простежується на прикладі Королівства франків (V - ІХ
ст.), яке було створене германськими племенами франків
на території Північної Галлії (сучасної Франції), а з VIII
ст. опанувало більшу частину Західної Європи.
У V - VІ ст. у Франкському королівстві відбувався процес
трансформації родової землеробської громади на
сусідську, в якій переважало індивідуальне сімейне
господарство - основна виробнича ланка франкської
общини. Вся земля знаходилася у колективній власності
громади. У спадок (синам, братам померлого)
передавалися наділи орної землі, сади, виноградники,
ділянки лісу, луки та пасовища. Мала місце приватна
власність, яка поширювалася на будинок з присадибною
ділянкою землі та рухоме майно. Неподільні угіддя були
спільною власністю членів громади. Права відчуження
(вільного розпорядження) землі франки не знали.
Майнова та соціальна диференціація, яка мала місце у
франків раніше, значно посилилася після завоювання та
колонізації Галлії. Значну частину землі та інших багатств
отримали королі, знать, дружинники. Одночасно
відбувалося розорення господарства тих членів громади,
які загинули на війні, а також внаслідок хвороб, епідемій
та інших причин. Посилювався дуалізм між колективною
власністю та парцелярними (індивідуальними)
господарствами.
Поступово спадкові наділи збільшувалися і
перетворювалися на приватну сімейну власність, яка
вільно відчужувалася - продавалася, обмінювалася,
заповідалася і дарувалася без дозволу громади (марки).
Марка базувалася, таким чином, на приватній власності
на орні землі, колективній власності на угіддя, на вільній
праці її членів. Одночасно зберігалася земельна власність
галло-римського населення та церкви. Продовжувало
діяти римське законодавство, яке оберігало цю власність.
Разом з тим зростало землеволодіння франкських королів
та знаті.
У VІІІ - ІХ ст. у Королівстві франків аграрні відносини
пройшли складну еволюцію, каталізатором якої стали
постійні війни та посилення ролі держави в економічному
житті. Оскільки війни та військова служба були надто
обтяжливими для селянства і призводили до їх
розорення, всенародне ополчення втратило своє
значення.
Основою тогочасного війська, служба в якому була
престижною, стали важко озброєні кінні воїни-рицарі.
Карп Мартелл, король Франкської держави (714-751 рр.)
провів військово-аграрну реформу. Суть її полягала у
наданні воїнам-рицарям пожиттєвих земельних наділів -
бенефіціїв - за умови виконання ними військової служби і
васальної присяги на вірність королеві-сеньйорові.
Частину отриманих земель власники-бенефіціарії
віддавали своїм васалам. Так склалося бенефіціальне-
умовно-службове, тимчасове землеволодіння, яке
ґрунтувалося на сеньйоріально-васальних відносинах.
Право власності на землю зберігалося за сеньйором, який
надавав її і міг відібрати у випадку відмови від служби чи
зради.
Водночас реформа підготувала умови для розпаду
громади, обмежуючи права і обов'язки її членів: звільняла
від військової служби, участі в суді, в місцевому
управлінні. В часи правління династії Каролінгів (з 751 р.)
надання бенефіціїв стало системою.
В IХ ст. васальна служба стала спадковою. Бенефіцій
перетворився на феод (лен) - основну, найпоширенішу
форму землеволодіння доби середньовіччя. Феодальне
господарство утверджувалося і розвивалося в межах
маєтку-сеньйорії. Земля поділялася на домен, де
господарював сам землевласник, та селянські наділи.
Сеньйорії звичайного типу мали значні розміри (кілька
сотень гектарів). Орні землі домену із зерновим
виробництвом становили майже третину його загальної
площі. Монополія феодалів на землю зростала, що
виражалося у принципі "немає землі без сеньйора".
Одночасно із зростанням великого землеволодіння
селянство потрапляло у все більшу залежність від
феодалів, як і рівень їх залежності від сеньйорів. До нього
належали серви (нащадки колишніх рабів, колонів), які
перебували в особистій спадковій залежності від
сеньйорів. У стан селян поступово перейшли вільні
франкські солдати та дрібні галло-римські землевласники,
їх перехід був зумовлений різними обставинами -
великими додатками, боргами, війнами та усобицями,
стихією, натуральним характером господарства, яке
ставило людей у залежність від природних умов та
унеможливлювало інші заняття.
Були поширеними прекарні угоди, відомі з римських
часів, згідно з якими аллод вільного дрібного
землевласника відчужувався на користь сеньйора чи
церкви, а потім повертався селянинові в пожиттеве
користування як прекарій (земля, видана на прохання).
Поступово прекарії стали спадковими, взаємовідносини
селян і землевласників обумовлювалися сплатою
натуральної чи грошової ренти, виконанням селянином
повинностей на користь феодала та обов'язків сеньйорів
по відношенню до селян. Існували інші шляхи переходу у
селянський стан та форми їх залежності.
Селяни різних категорій, походження та залежності
відрізнялися забезпеченням землею, обов'язками щодо
землевласника. Більшість селян не були спадково
залежними. Їх обов'язки зберігалися доти, доки вони
користувалися наділом у цій сеньйорії. Селяни не були
прикріплені до землі, а спроби Карла Великого (768-814
рр.) заборонити відхід селян від землі не мали успіху.
Феодальні відносини у Франції, як і в інших країнах
Європи. досягли зрілості в ХІ - ХV ст. В ХІ - ІХ ст.
панувала феодальна земельна власність трьох типів -
королівська, світська, церковна. Ієрархічна структура
землеволодіння (власність верховна. сеньйоріальна і
васальна) обмежувала права окремого феодала на землю.
Однак в період політичної роздрібненості менші
володіння стали відчужуватися. Зросли значення та
розміри сеньйоріальної власності, перш за все за рахунок
лісів, луків, пасовищ. Розширилися і зміцніли
сеньйоріальні права.
У ХІV - ХV ст. феодальні господарства все більше
втягуються у товарно-грошові відносини. Одночасно
змінюється правовий та майновий статус селян, які
поступово виходять з-під юрисдикції феодалів, зростає
їхня земельна власність. З'являються нові економічно-
правові форми взаємовідносин між феодалами і селянами
– оренда, найм тощо, орієнтовані на ринок. З допомогою
податків, інших засобів, посилює свої економічні позиції
держава.
Середньовічні міста. Ремесла. Цехи
У країнах Західної Європи найдавніші міста завдячували
свій початок римлянам. Міста виникали скрізь, куди
доходила влада Стародавнього Риму, навіть до меж
римських провінцій, над Рейном і Дунаєм, особливо там,
де довгий час стояли легіони. Пізніше міста стали
виникати біля стін великих замків, монастирів, які давали
населенню захист від небезпеки, а також на перехресті
торгових шляхів, над великими річками, біля копалень, на
узбережжі морів тощо.
Відродження античних міст (Рим, Неаполь, Париж, Генуя,
Ліон, Лондон) і утворення нових (Гамбург, Любек,
Лейпциг, Магдебург) розпочалося з XI століття.
Основними причинами процесу урбанізації було загальне
економічне піднесення, успіхи в сільськогосподарському
виробництві та вивільненні частини населення для занять
ремеслом, зростаючі потреби людей у промислових
виробах, розвиток торгівлі, обміну, товарно-грошових
відносин. З кінця XI ст. зростанню і процвітанню
західноєвропейських міст сприяли хрестові походи.
Особливо успішно розвивалися середземноморські міста
- цспіріі левантійської торгівлі.
Від інших людських поселень місто відрізнялося тим, що
в ньому був торг (ринок). Торги відбувалися в означені
дні тижня, а великі торги - кілька разів на рік. У центрі
міста на ринковій площі знаходилася ратуша -
адміністративний осередок. Від центральної площі на всі
сторони розходилися головні дороги. У містах жили
ремісники, купці, люди вільних професій (художники,
лікарі, аптекарі). Значна частина міського населення була
зайнята у сільськогосподарському виробництві.
Спочатку середньовічні міста (крім старих римських
центрів) були власністю феодалів. Король, князі та інші
вельможі надавали міським жителям деякі права,
виконували певні обов'язки. Вони судили, накладали і
збирали податки, встановлювали митні збори, дні торгу,
шляхи проїзду купецьких караванів. Феодали захищали
місто та його жителів від нападів і грабежів.
В ХІ - ХІІ ст. міста Європи досягли значного
економічного розвитку, зріс добробут їх жителів, майже
повністю зникла зовнішня загроза. Відтоді міщанство
почало домагатися більших прав, що призвело до
загострення протиріч між жителями міст і феодалами. В
ХІ - ХІІІ ст. у країнах Західної Європи прокотилася хвиля
комунальних революцій, внаслідок яких міста добилися
незалежності та самоврядування. Утворювалися міста-
комуни, або міста-держави, які мали повну свободу,
власні органи управління (виборний муніципалітет,
судівництво тощо).
Провід у місті мала рада, яку вибирали мешканці міста.
Вона складалася найчастіше з 12 або 24 радних і
бургомістра, або мера. Рада видавала закони для міста,
вела адміністрацію, дбала про оборону, розвиток
промисловості й торгівлі, підтримувала зносини з іншими
містами. Судівництво вела колегія, що складалася з війта і
присяжних суддів, також вибраних міщанством. Міста
мали свої правні кодекси. Так, наприклад, у Німеччині
були відомі "Саксонське дзеркало", "Швабське дзеркало",
"Магдебурзьке право" й ін.
Доступ до міст був широко відкритий для нових
громадян. Хто проживав у місті один рік і один день, той
міг розраховувати на охорону з боку міського уряду.
Економічно розвинені міста Італії, Німеччини, Франції та
Англії в ХІ - ХІІІ ст. досягли значного розквіту.
Збільшилася чисельність міського населення,
розвивалися ремесла і торгівля.
Міста стали осередками промисловості. Найбільш
поширені галузі міського ремесла - текстильне
виробництво (виготовлення вовняних, льняних і
шовкових тканин), виплавка і обробка металів. Серед
галузей текстильного виробництва домінувало
виготовлення сукна і грубих вовняних тканин.
Основними центрами вовняного виробництва в
середньовічній Європі були район Фландрії і Флоренція.
Шовковиробництво, запозичене в країнах Сходу,
розвивалося в північно-італійських містах і деяких містах
Франції (Ліон).
Значного розвитку досягло виробництво зброї.
Безперервні війни вимагали великої кількості зброї і
металічних обладунків (кольчуг, панцирів, щитів,
шоломів). Попит на метал зумовив прискорений розвиток
металургії. Відбувся перехід від відкритих горнів до
закритих печей, які забезпечували високий
температурний режим і дозволяли виготовляти залізо із
тугоплавких руд. У XV ст. доменні печі мала більшість
західноєвропейських країн.
Великих успіхів досягла гірнича справа. Найбільш
відомими оули альпійські, чеські, надрейнські,
французькі, англійські й шведські копальні. Залізна руда
мала збут для потреб міського життя і особливо для
потреб війська. Соляні копальні були власністю держави і
приносили великі прибутки.
Характерною рисою середньовічного ремесла була його
цехова організація - об'єднання ремісників однієї чи ряду
професій в межах міста у спілки - цехи. Таке об'єднання
було обумовлене всією системою середньовічних
соціально-економічних відносин, феодально-становою
структурою суспільства. Серед основних причин їх
виникнення слід виділити такі: необхідність згуртування
проти об'єднаного розбійницького дворянства, потреба
ремісників у спільних ринкових приміщеннях (ремісники
були одночасно й купцями), зростання конкуренції з боку
сільських ремісників. В умовах політичної нестабільності
і залежності від сил природи ремісничі корпорації
створювали необхідні умови для професійної діяльності
своїх членів, забезпечували їм особисту свободу, права і
вольності, взаємодопомогу і захист, оберігали майно.
В першу чергу цехи були об'єднаннями економічного
характеру, які виконували завдання організації
виробництва і збуту продукції, а також охорони
економічних інтересів ремісників. Ремісничі цехи вели
боротьбу за встановлення так званого цехового примусу,
тобто визнання за їх членами монопольного права на
виготовлення і збут даного виду ремісничих виробів у
межах міста або його округи, що зумовлювалося в
основному вузькістю ринку, обмеженістю попиту на
ремісничі вироби.
Ремісничий цех як корпорація володів звичайно сумою
прав і привілеїв, закріплених у відповідних документах:
пожалуваннях, постановах міських властей, статутах.
Внутрішні правила ремісничих об'єднань, у відповідності
із загальними принципами корпоративності, були
спрямовані на підтримання економічної рівності серед їх
членів шляхом як отримання збагачення, так і
недопущення збідніння окремих майстрів. Збагаченню
майстрів перешкоджала регламентація виробництва
(контроль за виконанням та обсягом робіт, кількістю
підмайстрів та учнів тощо). На недопущення крайнього
збідніння членів цеху був спрямований механізм
взаємодопомоги.
Цех був військовою організацією, що брала участь в
охороні й обороні міста і виступала окремою бойовою
одиницею міського ополчення. Він мав свою церкву,
каплицю чи ікону в церкві, будучи своєрідною релігійною
організацією. Кожне ремісниче об'єднання мало свою
атрибутику й символіку: емблеми із зображеннями
знарядь праці, прапори, цехову печатку, скриньку, де
зберігалися документи й гроші.
Соціальна структура середньовічного ремісничого цеху
характеризувалася феодальною ієрархічністю. Цех
поділявся на соціально-вікові групи (учні - підмайстри -
майстри - старші майстри). Кожна така група мала свої
чітко визначені права і обов'язки, а також юридичний
статус, зафіксовані в цеховому статуті. Членами цехів
офіційно вважалися лише майстри, які також поділялися
на дві групи — власне майстрів (молодших майстрів) і
старших майстрів. Справами цехів керували виборні
посадові особи. На чолі об'єднання цехів стояв цехмістер,
посада якого не оплачувалася, але була дуже почесною.
Цехова організація була економічно-раціональною в ХІІІ -
ХV ст.. і мала тоді прогресивне значення в розвитку
середньовічної промисловості. Вона сприяла
виробництву високоякісної продукції, вихованню
ремісничої молоді. Згодом цехи стали стримувати
розвиток продуктивних сил. Зусилля цехів увіковічнити
дрібне виробництво, поставити всіх в однакові умови
гальмувало технічний прогрес. Сувора регламентація
виробництва і збуту призвела до застою у розвитку науки,
техніки і, як наслідок, до занепаду промисловості.
У ХІV - ХV ст. у Європі виникла нова, вища форма
виробництва мануфактура. На зміну кустарям-ремісникам
прийшли більше організовані великі робітничі майстерні.
Внутрішня і зовнішня торгівля
В ХІ - ХV ст. в країнах Західної Європи інтенсивно
розвивалася торгівля, чому сприяв розвиток ремесла та
урбанізація. Особливо жваво вона провадилася у
могутніх міських республіках Північної Італії - Флоренції,
Венеції, Генуї та інших.
Північно-італійські купці витіснили з середземноморських
торгових шляхів візантійців та арабів. Генуезці, венеціанці,
володіючи торговими і військовими кораблями, будували
свої торгові факторії на східному узбережжі
Середземного моря та в чорноморському басейні,
Генуезці поступово закріпилися в пониззях Дону і Дніпра,
на узбережжі Криму і Кавказу. Важливими їх колоніями
були: Кафа (Феодосія) з іі ринком рабів, Балаклава,
Солдайя (Судак) та деякі інші. Не відставали від генуезців
венеціанці. Між північно-італійськими містами-
республіками йшла гостра конкурентна боротьба.
Італійські купці торгували в основному із країнами
Леванту (Сходу), чому їхня торгівля й отримала назву
Левантійської. Зі Сходу привозили передусім південні
овочі та фрукти (дактилі, фіги, помаранчі), а також пахуче
коріння, ліки, перці, цукор та інші. Великий попит у
Західній Європі мали дорогі тканини, скляні вироби,
зброя, слонова кістка, ювелірні прикраси. З країн
Причорномор'я поступали риба, ікра, сіль, зерно, хутро,
невільники. У Єгипті найбільшим портом була
Александрія, яка здобула славу "торгу двох світів": з
одного боку сюди приходили каравани з індійським
крамом, а з другого - італійські купці. Європейці
торгували також із Багдадом, з країнами Середньої Азії,
столицями монгольських ханів.
Важливе значення для Західної Європи мала також
торгівля Балтійським і Північним морями, річками
Ельбою, Шельдою, Одером, Темзою, Західною Двіною,
Рейном, Дунаєм, Віспою, Німаном, Реною, Сеною. Якщо
левантійська торгівля займалася переважно продажем
східних товарів, то північна - виробів місцевої
промисловості, продуктів сільського господарства.
Провідна роль у північній торгівлі належала Гамбургу,
Любску, Бремену, Брюге, Лондону. Згодом вони
об'єдналися у союз приморських міст під назвою Ганза
(об'єднання, спілка). Свою діяльність союз розпочав у XII
і діяв до XVII ст. У ХІV - ХV ст. до Ганзейського союзу
входило 160 міст, у т. ч. Новгород Великий, Гданськ,
Рига. Керівництво Ганзи знаходилося в Любеку.
Ганзейський союз охороняв своїх членів від грабежів та
насильства з боку феодалів, піратів, місцевих властей.
Купці союзу монополізували торгівлю Північної Європи.
Товари середньовічних торговельників зустрічалися на
чисельних ярмарках Західної Європи. Найбільшою
популярністю користувався ярмарок м. Шампань, який
тривав майже цілий рік.
Ярмарковій торгівлі завдавали великої шкоди безперервні
війни. У середні віки розвивалася і сухопутна торгівля. На
її перешкоді була відсутність битих шляхів, натуральний
характер господарювання, хижацька поведінка феодалів-
власників земель, через які проходили торговельні
каравани, чинені ними різні обмеження, митні побори.