Середньовіччя — епоха в історії Європи, що охоплює понад тисячу років. Початком Середніх віків прийнято вважати 476 p., коли вождь германців Одоакр переміг останнього римського імператора Ромула Августула. Епоха Середньовіччя закінчилася в 1492 р. відкриттям Америки.
===
Середньові́ччя — період європейської історії від 5 століття (падіння Римської імперії і Велике переселення народів) до епохи Відродження та Реформації, кінець 15 століття — початок 16 століття. За усталеною періодизацією раннє середньовіччя швидше відбулося у Західній Європі, аніж у Східній (близько 9-11 ст.).

Середньовіччя як загальносвітовий період в історичному розвитку країн Азії, Північної Африки, Америки є дискусійним питанням. Зараз панує думка, що середньовіччя як явище є суто регіональним, але цим словом часто користуються для опису подій, що сталися 500-1500 років тому незалежно від регіону та специфіки.
===
середньовіччя

Ри́мська імпе́рія

І09.Середньовічний живопис. Книжкова мініатюра.

І09.Середньовічний живопис. Книжкова мініатюра.
===
Середньовічний живопис

В епоху середньовіччя живопис став одним з

найголовніших видів мистецтв. Зміни в житті суспільства

й нові технічні приймання дали художникам можливість

створювати реалістичні, пронизані глибоким гуманізмом

добутку, яким було призначено зробити справжню

революцію в західноєвропейському мистецтві.
На заході романської епохи живопису приділялася

другорядна роль малярства. Але із приходом XIII

сторіччя почався стрімкий розвиток європейської

цивілізації, що відкрило перед художниками нові

перспективи. Палаци й замки вищої знаті прикрашалися з

небаченим раніше пишнотою, бурхливо розросталися

Париж, Прага, Лондон, міста Італії й Фландрії. Усі нових

полотен - спочатку лише на релігійні сюжети - жадали не

тільки аристократи й служителі церкви, але й заможні

городяни. З поширенням грамотності зростав і попит на

літературу світського змісту. Кращі зразки книжкового

мистецтва, багато оформлені мініатюрами, призначали

для королів і князів і створювалися не тільки в

монастирях, але й професійними художниками, що мали

власні майстерні. Незважаючи на досить низьке суспільне

становище при житті, імена багатьох художників і їх

біографії стали надбанням історії.

Нові можливості

Новому відношенню до живопису сприяв і цілий ряд

релігійних нововведень. На початку XIII століття церковні

вівтарі прикрасив запрестольний образ, на тлі якого

велися богослужіння. Він нерідко складався із двох

(диптих), трьох (триптих) і більш стулок, але описував

єдину групу персонажів або сцену. Особливою

популярністю користувалося зображення донатора

(особи, що оплатила виготовлення вівтарного образа его

церкви, що й пожертвувала), якого його святий заступник

представляє Мадонні. Ставлячи перед художником

складні творчі завдання, вівтарний образ у той же час

відкривав нові широкі можливості для самовираження

при оформленні вівтарного простору, якому належало

стати предметом головної уваги й релігійних почуттів

пастви.
Настав і розквіт настінного живопису - почасти в

результаті посилення заснованого св. Франциском

Ассизским ордена францисканців, для якого будувалася

все більша кількість церков. Найбільш підходящим

способом їх прикраси виявився живопис, тому що

створення мозаїки або вимагало багато часу, або

вважалося недозволенною розкішшю для ордена, що

сповідував бідність і смиренність

Сильний вплив на подальшу долю живопису виявило

життя й діяльність самого св. Франциска Ассизского

(1182-1226). Щира любов святого до миру живої природи

допомогла його сучасникам усвідомити красу земного

буття, і з XIII століття в середньовічному живописі

домінував новий погляд на мир. Відтепер художники, не

відмовляючись від релігійної тематики, з явним

задоволенням зображували матеріальний світ і творили в

новій реалістичній і гуманістичній манері

Поклоніння глибоке людяному образу Мадонни також

виявив потужний гуманістичний вплив на релігію, а через

неї й на мистецтво, де ці сюжети постійно

використовувалися.

=
До кінця XIV століття живописці, що працювали при

дворах європейських владик, створили більш-менш

єдиний стиль живопису, який часто називають

міжнародною готикою. Відбиваючи витончену, далеку від

реального життя атмосферу придворного побуту, їх

добутки відрізнялися скоріше вишуканістю й

витонченістю, ніж внутрішньою силою. Персонажам

надавалися витончені пози, і хоча перспектива найчастіше

позначалася лише натяком, дрібні деталі антуражу

виписувалися з ювелірною точністю.
Усі ці риси з особливою яскравістю проявлялися в

прикрашених мініатюрами манускриптах, виготовлених

на замовлення можновладних сімейств. Найвідомішими

майстрами цього жанру були Поль Лимбург і двоє його

братів, які, проробивши всього 16 років (1400-16),

раптово зникли з історичної сцени. Їхнім заступником і

замовником був видатний колекціонер і цінитель творів

мистецтва тієї епохи герцог Жан Беррийский, молодший

брат французького короля Карла V. Його ім'я прославила

книга, що вошедшая в історію за назвою "Чудовий

часослов герцога Беррийского". "Часослов" зобов'язаний

своєю славою чудовим мініатюрам, створеним для нього

братами Лимбургами. Даний добуток, що став справжнім

вінцем їх творчості, залишилося в 1416 г. незавершеним,

але до нас дійшли 12 знаменитих мініатюр на тему пір

року. На них зображені сцени сівби, жнива або

полювання, присвячені до того або іншому сезону

107.Церква в ХІ-ХІІІ ст. Зростання папської влади. Монастирі і чернечі ордени.
===
Релігія та церква в середньовічній Європі в ХІ–ХV ст.

Наприкінці ХІ ст. папи вже користувалися таким впливом

у суспільстві, що підняли цілу Європу на війну проти

іновірців — мусульман. Ця війна отримала назву

хрестових походів, адже відбувалася під гаслом боротьби

за визволення Гробу Господнього і Святої Землі від

«невірних». Основними причинами хрестових походів

були: прагнення католицької церкви поширити свій вплив

на Схід, звільнити Святу Землю від турків-сельджуків,

збільшити прибутки церкви; королі й вища знать

сподівалися знайти нові володіння та підданих; дрібні

лицарі сподівалися здобути багатства і землеволодіння;

селяни прагнули отримати свободу і землю; купецтво

сподівалося на збагачення через встановлення нових

торговельних зв’язків зі Сходом. Приводом хрестових

походів став виступ папи Римського Урбана ІІ у Клермоні

із закликом до визволення Святої Землі з-під влади

невірних. Усього з 1096 р. до 1291 р. історики

нараховують вісім великих хрестових походів, які забрали

життя сотень тисяч людей та принесли колосальні збитки

й руйнації, змінили міжнародну обстановку в

Середземноморському басейні. Вони підвели до загибелі

Візантію та посилили вплив Венеції і Франції.


У період середньовіччя виникли чернечі ордени

бенедиктинців, бернардинців, францисканців,

домініканців, у період хрестових походів — духовно-

лицарські ордени: госпітальєрів, тамплієрів і тевтонців.

Кожен орден мав свій устав — правила, за якими мали

жити монахи. Керувати орденом мав великий магістр чи

генерал, якого вибирало духовенство і затверджував папа.

Діяльність орденів була різноманітною. Монахи ордену

бенедиктинців заклали виноградники в Бургундії. Члени

ордену францисканців боролися проти єретиків.

Домініканці насаджували католицизм, працювали в

університетах. Орден госпітальєрів заснував притулок для

бідних і хворих. Тевтонський орден створив власну

державу, яку назвали Пруссією.


Ченці привчили європейців до споживання персиків,

яблук, слив та інших фруктів; познайомили з новими

городніми культурами і лікарськими рослинами,

винайшли пасічництво, шампанське вино, започаткували

європейське шовківництво.


У ХІІ–ХІІІ ст. папство стає дуже могутнім і незалежним

від світської влади. Саме папи були ініціаторами

хрестових походів. Папа Інокентій ІІІ у ХІІІ ст. відлучив

від церкви трьох королів: німецького, французького та

англійського. Папи сприяли вигнанню арабів з Іспанії,

підтримали наступ німецьких лицарів на слов’ян і

прибалтів. Зусиллями пап розпалася на окремі князівства

німецька держава — Священна Римська імперія. Папи і

церква збагачувалися за рахунок особливого податку —

десятини, який стягували з усього населення, а також із

продажу грамот про прощення гріхів — індульгенцій —

та церковних посад.


Церква в середні віки стала дуже багатою. Папа,

кардинали, єпископи, абати та інші князі церкви купалися

в розкоші, мирян же закликали жити в бідності. Ця

невідповідність викликала в багатьох протест. Люди

пропонували своє довільне тлумачення біблійних

сюжетів, вимагали, щоб духовенство відмовилося від

десятин, земельних володінь і багатств. Церква такі

тлумачення вважала єретичними, тому засуджувала їх на

церковних соборах. Прихильників таких ідей — єретиків

— публічно спалювали на вогнищах, відлучали від

церкви. У ХІІІ ст. був заснований особливий церковний

суд, який розглядав справи єресі, — інквізиція. Проте

полум’я єретичних рухів погасити церкві не вдалося.


У ХІV–ХV ст. королівська влада в європейських державах

ставала необмеженою і перебирала від пап контроль над

місцевою церквою. Французький король Філіп ІV

Красивий навіть переніс папський маєток із Рима до

французького міста Авіньйон і перетворив папу на свого

васала. «Авіньйонський полон» тривав 70 років (1309–

1378). На схилі середньовіччя папство занепадало.
===
===

"Церква як носій суверенної влади" У своїх власних 

справах Церква завжди виборювала право автономії від 

світської влади. Процес повного виходу з під влади 

імператорів не завершився у середньовіччі, проте у 

Високих середніх віках (XI-ХІІІст.) Церква-держава могла 

приймати достатньо самостійні рішення не тільки щодо 

кліру чи то звичайних християн, але й по відношенню до 

інших феодалів. На землях, що належали Церкві на праві 

власності, Папи та єпископи здійснювали автономну 

владу як звичайні феодали. Влада Папи над всією 

церковною структурою відрізнялась верховенством, 

тобто всі рішення Папа приймав особисто, здебільшого 

не враховуючи політику окремих кліриків чи то світських 

володарів, навіть наймогутніших як на ті часи. Фактично, 

за винятком періодів церковних Соборів, Папа здійснював 

управління всією діяльністю Церкви, і був єдиним 

джерелом її влади, здатним реально впливати на суспільні 

відносини в межах всього християнського світу.

Особливе місце посідала Церква у класичних феодальних 

сюзерен-васальних відносинах. У християнізованому світі 

ХІ-ХІІІ століть майже кожен феодал в силу належності 

населення його земель до християнської Церкви, сам 

ставав її васалом. І ця залежність не лише не відрізнялась 

від класичної схеми феодальної влади, але й давала 

васалу можливість зміцнити свої політичні позиції, 

спираючись на духовну доктрину та підтримку Пап. Отож 

вірних васалів у Церкви-держави було більше, аніж у 

наймогутнішого на той час феодала.

"Церква як правотворца та просвітницька 

структура.”Відомий американський футуролог Олвін 

Тоффлер якось зазначив, що в середньовіччі Церква 

виконувала функцію засобу масової інформації, сприяючи 

поширенню знань при відсутності інших альтернатів. З 

цим твердженням важко не погодитися, оскільки:

1.У церковній структурі працювали найосвіченіші люди 

того часу що створили не лише досконалу церковну 

ідеологію, але й канонічне право, заклали основи  

християнської правової та політичної теорії.

2.Лише Церква могла поширити свою ідеологію, а разом з 

нею і наукову інформацію на територію всього 

християнського світу з посередництвом церковної 

структури, а також через викладачів середньовічних 

університетів, що також були пов’язані із церковною 

діяльністю.

3.  Тривалий час уся книжкова справа в межах пост-

Римського світу розвивалась (а отже і перебувала під 

контролем) монастирсько-церковної системи.

4.  Церква у своїй діяльності не лише спиралась на 

християнську ідеологію, але й відкривала світу 

дохристиянську культуру та традицію, попередньо 

адаптувавши її до потреб християнства. У такий спосіб 

відбулася рецепція римського права та повернення 

Аристотеля в науку середніх віків.

Особливе становище Церкви в феодальному суспільстві, а 

також характер її взаємодії із середньовічною 

сакралізованою державою вплинуло на розвиток 

політико-правової системи середніх віків, а також в 

значній мірі підготувало теорію та практику для правових 

систем сучасності. Саме тому дослідження 

середньовічної Церкви-держави може допомогти 

глибшому розуміннію теорії та історії держави та права.

105.Загибель Візантії під ударами хрестоносців. Нікейська імперія.
===
Серед причин загибелі Візантії історики називають

безперервні виснажливі війни, а також занепад міст,

ремесел і торгівлі, зубожіння селянства. Країна також

переживала політичну роздробленість, яка була

неминучим наслідком феодалізації суспільства.


===
Турецьке завоювання нанесло важкий удар розвитку

культури народів, що населяли Візантійську імперію.

Однак, незважаючи на жорстоке придушення турецькими

феодалами цієї високої і своєрідної культури, вона

продовжувала розвиватися серед греків і не втратила

своєї самобутності навіть в умовах панування

Османського держави.
===

До початку XIII в. загальний соціальний і

внутрішньополітичну кризу Візантії зробив її положення

нестійким. Ослабленню імперії сприяла агресивна

зовнішня політика римського папства, Венеціанської

республіки і потужне загальноєвропейський рух

хрестових походів. Під час IV хрестового походу

лицарські армії розгромили Константинополь і залишки

єдиних володінь візантійських імператорів.
За описом сучасника, «коли Константинополь був узятий

латинянами, сталося так, що держава ромеїв, як вантажне

судно, підхоплене злими вітрами і хвилями, розкололася

на безліч дрібних частин, і кожен вхопив один - одну,

другий - іншу частину ». Після розгрому 1204 на місці

Візантійської імперії склалося кілька відокремлених

держав.

Центральна частина увійшла в Латинську імперію. У ній

взяли владу керівники лицарських західних ополчень, а

реально основні багатства і значна частина території

перейшли під управління Венеції. З часом, підкорившись

перенесеним із заходу феодальним порядкам, Латинська

імперія розкололася на кілька феодальних сеньйорів, які

стали здобиччю навколишніх держав. Найбільш великим

залишком Візантії стало Нікейському царство. У ньому

були збережені державні та політичні традиції імперії,

включаючи імператорську владу.

Державна адміністрація навіть ще централізувалася й

посилилася. Виникли посади великого стратопедарха

(свого роду заступника імператора в його відсутність),

великого коноставла (предводителя західних найманців).

Велику державну роль став грати Татій палацу -

наставник імператорських дітей. В обласному управлінні

було збережено і відновлено фемное поділ. Іншими

великими осколками Візантії були Епірськоє царство на

Балканах і Трапезундская імперія в північно-східній

частині Малої Азії. Остання досить скоро втратила

державно-політичну спільність з Візантією, підпавши під

вплив інститутів і політики Грузинського царства,

переживав в ту пору короткий час розквіту.
Після тривалої військової та політичної боротьби

правителям Нікеї вдалося в 1261 р. відновити імперію,

об'єднавши деякі найбільш важливі центральні області під

владою константинопольських імператорів. У

відродженої Візантії встановилася влада нової династії

Палеологів (1261-1453).

Відроджена імперія мало була схожа на колишнє могутню

державу. Її територія і військові можливості скоротилися

в кілька разів. В останній період історії Візантії в ній

усталилися і розширилися відношення державного

феодалізму.

Одночасно почався загальний занепад міського життя,

морської торгівлі. Панівні позиції на Середземному морі

захопили італійські міста. Це зумовило швидкий занепад

економіки Візантії, з цим - і можливостей візантійської

держави. Важливу роль у падінні імперії зіграли

народно-селянські повстання на Балканах у першій

половині XIV в. Під час деяких з них навіть утворювалися

своєрідні плебейські республіки, на кілька років виходили

з підпорядкування центральної влади.
З кінця XIII в. найнебезпечнішим суперником для Візантії

стала держава турків-османів, що переживало процес

свого становлення (див. § 45). Протягом XIV в. турки

завоювали майже всі володіння Візантії в Малій Азії, а до

кінця століття почали опановувати Балканами. Після

виграних битв турки підкорили собі югославянськие

держави (Сербію, Болгарію). Територія Візантії була

зведена до Константинополю з кількома островами.

Імперія стала васалом османських султанів, сплачуючи

більшу данину. Нарешті, в 1453 р. османи захопили і

розгромили Константинополь. Останній імператор

Костянтин XI загинув у битві. Місто було перейменовано

в Стамбул, ставши столицею нової держави.

98.Культура Візантії в ранньому середньовіччі.
===
Візантійська культура

Візанті́йська культу́ра — історичний етап розвитку

європейської культури епохи Середньовіччя; оригінальна

культура, що склалася після розділу Римської імперії на

Західну й Східну. Спадкоємиця культури Стародавньої

Греції, що водночас увібрала в себе багато із культур

східних народів, що населяли території Візантії. Охоплює

собою період існування Візантії від заснування

Константинополя в 330 році і до захоплення імперії

османами, проте не має чітких хронологічних і

територіальних кордонів. До заснування Візантійської

імперії зачатки майбутнього його мистецтва формувалися

в ранньому християнстві.

Після 1456 року, коли імперію було знищено турками,

традиції візантійського мистецтва продовжували своє

існування на Русі, на території сучасних Греції, Румунії,

Сербії, Грузії, Болгарії.
Загальна характеристика[ред. • ред. код]
Невід'ємною частиною європейського середньовіччя є

історія Візантії — тисячолітньої імперії, єдиної держави,

яка проіснувала всі середні віки — з IV по XV століть. У

той же час її культура мала значні особливості в

порівнянні із західноєвропейською. Якщо в раннє

середньовіччя Захід занепадає, то колишня Східна

Римська імперія продовжує процвітати (назва «Візантія»

склалася від першої, грецької, назви столиці — Візантій,

перейменованої пізніше на Константинополь). Культура

Візантії, яка була прямою спадкоємицею Стародавньої

Греції і Риму, увібрала в себе багато чого і з культур

східних народів, які її населяли.

Західну Європу і Візантію об'єднує передусім спільність

релігії. Розкол церкви не торкнувся основи християнства,

хоч є деякі відмінності:

богословські — католицька церква дотримується догмату

про те, що Святий Дух сходить від Отця і від Сина, а

православна — тільки від Бога-отця; православ'я

заперечує віру в чистилище й інш.;
культові — католицизм забороняв переклад Біблії,

богослужіння велося латиною, обітницю безшлюбності

давали всі священики, а в православ'ї використовувалися

національні мови, священики мали сім'ю. На відміну від

Риму, православній церкві ніколи не належала політична

влада. Патріарх константинопольський по відношенню до

імператора займав підлегле становище. Загалом же у

Візантії, як і в Західній Європі, християнство набуло

всеосяжного характеру: стало і філософією, і основою

мистецтва, і моральною доктриною.
Самобутня культурна традиція Візантії стала підсумком

складної взаємодії античних традицій і християнства. Їх

співвідношення виявлялося по-різному, на тому або

іншому етапі одна з сторін висувалася на перший план,

або навпаки — придушувалася. Ці процеси, які проходили

у всіх, без винятку, сферах культури, склали принципову

лінію розвитку візантійської культури. Так, у філософії

жодне з грецьких вчень не було втрачене, вони вивчалися,

коментувалися, на відміну від Західної Європи, де було

канонізоване вчення Аристотеля. В XI столітті видатний

вчений Михайло Пселл навіть використав вчення Платона

для обґрунтування права критикувати деякі церковні

авторитети. Потім верх бере догматика, навіть містика, а в

останнє століття існування Візантії знову зростає

популярність античних мислителів.

У Візантії збереглися центри античної науки й освіти,

хоча дуже болюче позначилася втрата найбільшої

Александрійської бібліотеки, яка загинула у вогні пожежі

на початку V століття. У Константинополі вже в IX

столітті створюється Магнаврська вища школа з

викладанням богослов'я і світських наук, а в XI ст. —

університет з філософським і юридичним факультетами.

Зберігалися античні системи уявлень в астрономії,

медицині, хімії, хоч вони весь час зазнавали критики. Про

успіхи хімії говорять технологія виготовлення смальти

для мозаїк, винахід знаменитого «грецького вогню» —

запалювальної суміші, яку не можна погасити водою.

Багата і візантійська історіографія. Історики жили і

працювали, як правило, при дворі імператора, і їх

творчість повинна була відповідати державним інтересам.

Імператор Костянтин Багрянородний сам був автором

декількох книг. Дуже цікава особистість історика

Прокопія Кесарійського. Він жив у часи максимальної

політичної могутності Візантії, коли правив імператор

Юстиніан (VI століття). У офіційному творі «Історія воєн

Юстиніана з персами, вандалами і готами» Прокопій

вихваляє імператора, детально описує його перемоги. У

своїх же мемуарах, за якими закріпилася назва «Таємна

історія», він висловлює абсолютно інші погляди, вважає

Юстиніана вискочкою (Юстиніан походив з селянської

сім'ї з Македонії і успадкував престол від свого дядька,

зведеного на престол солдатами), гостро критикує його.

Завдяки тісним контактам Візантії зі слов'янськими

племенами, потім з Київською Руссю твори візантійських

істориків є найціннішим джерелом з вітчизняної історії.

У візантійській архітектурі знайшли своє застосування і

розвиток художні і технічні ідеї античності. Візантійські

архітектори в пошуках нових форм храму вирішили

складне творче та інженерне завдання — об'єднали

прямокутну в плані базиліку і центричний храм.

Наслідком цих пошуків став найвидатніший витвір

візантійської архітектури — храм Святої Софії (Софія —

символ божественної мудрості) в Константинополі,

побудований усього за п'ять років за наказом Юстиніана.

Рідкий для середньовіччя випадок, коли нам відомі імена

архітекторів — Анфімій з Трал та Ісидор з Мілету. У плані

храм являє прямокутник, його центральна частина

перекрита куполом, до якого примикають ще два

напівкуполи. Головним же в задумі була організація

внутрішнього простору храму. Надзвичайно багатий

інтер'єр собору. Біля основи купола по колу розташовано

сорок вікон, так що для тих людей, які перебувають внизу,

частину стіни між вікнами не видно, і купол, здається,

летить у повітрі. Пізніше складеться хрестово-купольне

планування храмів.

На відміну від архітектури у візантійському

образотворчому мистецтві доля античної спадщини була

іншою. Елліністичне начало яскраво проявлялося у ранніх

фресках і мозаїках — жанрові сцени, реалістичне

зображення людей, правильні пропорції. Однією з

вершин є мозаїки храму Святої Софії. Надалі

оформлюється так званий візантійський канон, що

передбачає площинне зображення, регламентовані

релігійні сюжети. Сувора система існує і для розміщення

сюжетів монументального живопису в храмах. Біблійна

тематика стає переважаючою. Виникає особливий жанр

живопису — іконопис (від грецького «ікона» — картина),

в якому всі канони дотримуються дуже суворо. У нашій

національній історії особлива роль належить привезеній

до Києва в XII столітті візантійській іконі, яка пізніше

отримала назву «Володимирська Богоматір».

До великих художніх висот піднялося у Візантії

мистецтво оформлення книги. На книжковий живопис

вся суворість канону не поширювалася. Цим

пояснюється більший реалізм і виразність книжкових

мініатюр, що виконувалися з великою живописною

майстерністю і тонкощами (слово «мініатюра» походить

від назви червоної фарби — «мініум»). Художники

розробляли не тільки сюжети композицій, але і систему

взаємозв'язку тексту і мініатюр, їх розташування,

домагаючись художньої єдності.

Важким для образотворчого мистецтва виявився так

званий «іконоборчий» період (VIII століття), коли

імператори в боротьбі проти політичного впливу церкви

заборонили шанування ікон, а також будь-яких зображень

Христа і святих. Прикрашати церкви дозволялося тільки

декоративним орнаментом. На початку IX століття

заборони були відмінені, але до цього часу не тільки

багато ікон, але й мозаїк, фресок в Константинополі було

знищено.

Візантійська культурна традиція виявилася сильнішою від

самої держави. Після перетворення Константинополя в

столицю Османської турецької імперії вона набрала

подальшого розвитку у народів Східної Європи, в тому

числі українського, де поширилася разом з

християнством.
===
===

2. Ранньовізантійська культура

В столиці Візантійської імперії Константинополі, вдало

розташованій на кордоні європейських і азійських

володінь цієї держави, перетиналися сухопутні та морські

шляхи, що з'єднували Захід зі Сходом. Все це позитивно

позначилося на піднесенні політичного становища

Константинополя, його економіки, культури.

Візантійський імператор Константин І (285 — 337 pp.) не

розглядав резиденцію в Константинополі як "нову

християнську столицю" імперії і не протиставляв її

"язичницькому" Риму. Однак він усвідомив роль і

значення християнства для зміцнення єдності держави, а

тому проголосив його державною релігією,

рівноправною з іншими (язичницькими) культами.

Водночас імператор сприяв формуванню християнської

церкви, утвердженню її привілеїв. Лише після того

християнство поступово набуло статусу офіційної

візантійської ідеології, а Константинополь став не лише

адміністративним, а й культурно-релігійним центром

Візантії. Утвердження Константинополя як

"християнської столиці" Сходу було прискорене

завершенням відособлення Візантії у 395 p., коли відбувся

остаточний поділ Римської держави на Західну Римську і

Східну Римську (Візантійську) імперії.

Наприкінці IV ст. Константинополь перетворився на

найбільший торгово-ремісничий центр Візантійської

імперії, став своєрідною "майстернею Всесвіту", що

приваблювала купців з усього світу. На початку V ст. були

побудовані його нові стіни ("стіни Феодосія") — вершина

військово-інженерного будівництва. Близько 500 башт,

три ряди сухопутних та ряд морських мурів зробили

столицю Візантії неприступною фортецею.

Візантійці не випадково залишили стару назву своєї

держави. Саме в цьому виявилось усвідомлення своєї

спадкоємності з Римом. Після падіння Західної Римської

імперії 476 р. титул імператора, ідея світової монархії, а

також традиції античної освіченості збереглися лише у

Візантії. Вона об'єктивно постала з "римського кореня" і

римських античних традицій.

Освіта у ранній Візантії підтримувала прямий

спадкоємний зв'язок з античністю. Існувала її

розгалужена міська система від муніципальних,

приватних і монастирських шкіл до професійних носіїв

вищої античної освіти: риторів, педагогів, філософів,

лікарів та юристів. Продовжували діяти старі центри

античної освіченості — Александрія, Афіни, Антіохія.

Згодом ці центри занепали: Александрійська бібліотека

згоріла, а Платонівська Академія в Афінах закрилася за

наказом імператора Юстиніана.

Візантійське суспільство, як і римське, було правовим

суспільством. В основі його законодавства містилися

кращі досягнення римської юридичної думки, де

отримали теоретичне оформлення такі поняття

юриспруденції, як закон і звичай, визначені норми

карного права і процесу.

Візантія, як і римське суспільство, залишалась

громадянським суспільством. Форми політичної

активності її населення були зв'язані зі старою полісною

традицією народних зборів, збереженням залишків

античної демократії у вигляді права громадян

висловлювати думку владі. "Конституційні" права,

характерні для римських традицій, мав "народ"

(населення) Константинополя, який формально брав

участь у виборах імператора. Існували його своєрідні

політичні об'єднання ("партії цирку").

Візантійська державність також продовжувала, хоч і

неадекватно, римські традиції. Візантія перетворилася на

необмежену бюрократичну монархію. Центром

державного управління став "двір" (імператорський

палац). Імператор як верховний правитель мав вищу

законодавчу, виконавську і судову владу. Із сенаторів, які

обіймали вищі державні посади, складався

консультативний орган при імператорові — консисторій

(Державна рада).

Основу політичної доктрини візантійського

самодержавства становила християнська концепція

богообраності імператорської влади. Вона продовжила

римсько-елліністичу традицію "священства" влади, її

благословення "милістю Божою". Церква з V ст. була

залучена до церемонії коронації новообраних

імператорів, символізуючи божественне освячення їх

влади. Склався пишний імператорський культ. Однак

візантійські імператори не обожнювались, як східні царі-

деспоти. Священною була не особа імператора, а його

державна влада.

Римські традиції виявилися не тільки в ідеї

божественного походження імператорської влади, а й у

визнанні "богообраності" самого візантійського народу.

Формула: "Глас народу — глас Божий" стала

християнським обґрунтуванням права висловлення

"богообраним народом" своєї думки "богообраному

імператорові". Не утвердились у Візантії абсолютна

необмеженість і спадковість імператорської влади.

Візантійських імператорів формально обирали

представники держави за класичною формулою: "За

згодою і загальною волею армії, сенату і народу".

Формування ранньовізантійської культури відбувалося в

умовах гострої боротьби християнського віровчення з

філософськими, етичними, естетичними та

природознавчими поглядами пізньоантичного світу. Тому

перші століття існування Візантії були важливим етапом

становлення світогляду візантійського суспільства, що

дотримувався традицій язичницького еллінізму, а також

християнства. Цей період історії Візантії характерний

ідеологічним обґрунтуванням християнством

боговстановленос-ті своєї церковної організації,

популяризацією християнського способу життя та

боротьбою проти єретичних течій всередині самого

християнства. Помітна роль у цьому належала відомим

християнським проповідникам Григорієві Богослову та

Іоанну Златоусту, які здійснили систематизацію

християнського богослов'я, заклавши основи його

спеціального розділу — гомілетики (теорії і практики

проповідницької діяльності). Водночас у патристичній

літературі ранньовізантійської доби, працях Ва-силія

Кесарійського, Григорія Назіанзина і Григорія Нисського

був закладений фундамент середньовічної візантійської

філософії, яка корінням сягала в історію еллінського

мислення.

Запеклі філософсько-богословські суперечки, що

точилися у IV — V ст. навколо проблеми природи Христа

та його місця в Святій Трійці, сприяли не лише

систематизації християнської догматики, філософським

змістом цих суперечок стала й антропологічна проблема

про сенс людського існування, місце людини у Всесвіті та

про межу її пізнавальних можливостей.

У IV — V ст. не відбулося глибокої християнізації

свідомості візантійців. Релігійний фанатизм, суворі форми

аскетизму та по-слушництва, віра у чудеса ще не стали

масовим явищем. При всьому захопленні візантійців

релігійними проблемами вони зберігали філософсько-

споглядальне сприйняття релігії. Це підтримувало

збереження язичництва й існування різноманітних

християнських течій. Достатньо поширеною була і стара

антична (язичницька) критика християнства. Для

освічених верств населення характерними були релігійний

індиферентизм, формальне сприйняття християнства як

офіційно-обов'язкового державного культу. Міська

інтелігенція енергійно виступала за використання всього

кращого з античної культури. Християнські богослови і

письменники запозичували зі скарбниці греко-римської

філософської прози філігранні методи неоплатонівської

діалектики, логіку Аристотеля, іскристу красномовність

античної риторики.

Духовне життя ранньевізантійського суспільства

вирізнялося драматичною напруженістю. В літературі та

мистецтві спостерігалась еклектична суміш язичницьких і

християнських ідей, різноманітних образів і уявлень,

колоритне поєднання язичницької міфології з

християнською містикою. Незважаючи на це, художня

творчість досягла високої витонченості, поєднуючи

вишукану елегантність форми з глибоким спіритуалізмом

змісту.

В ранній період історії Візантія, як уже зазначалося,

досягла найвищого розквіту за імператора Юстиніана І,

котрий в умовах соціальної кризи і розкладу

пізньоантичного суспільства у VI ст. прагнув зберегти

"велич" імперії. Побудована ним на Балканах колосальна

лінія фортець була останньою спробою закріпитися на

"старих кордонах". За цих умов ще більше зросло

значення Константинополя, що перетворився на

найбільше місто імперії з населенням близько 350 тис,

головний центр торгівлі, суднобудування, виробництва

зброї і предметів розкоші.

За Юстиніана у культурі Візантії сформувалося багато з

того, що стало типово "візантійським" в ідеології,

естетиці, архітектурі, живописі. Саме тоді була здійснена

знаменита Юстиніанівська кодифікація римського права,

яку сучасники називали "храмом правової науки".

Завдяки цьому кодексу громадянського права досягнення

римської юридичної науки змогли дійти до юристів

середніх віків.

З небаченою пишністю у 532 — 537 pp. збудовано храм

Св.Софії, що впродовж віків став головною церквою

всього східнохристиян-ського світу, чудом церковного

будівництва. З ним утвердився основний тип купольного

храму, характерний для візантійської архітектури. Він

уособлював союз держави і церкви, значення

Константинополя як центру східного християнства. Його

внутрішнє оформ- ! лення та високий 55-метровий купол

(31 м у діаметрі) символічно підкреслювали органічну

єдність земного та небесного порядку.

Основу розвитку візантійського мистецтва та літератури

VI ст. становить відображення пізньоантичного бачення

художніх цінностей. Ґрунтуючись більше на роздумах,

аніж на емоційно-чуттєвому сприйнятті, воно

засвідчувало не лише глибину християнської духовності а

й світське розуміння духовних цінностей. Це виявилось у

багатому за символікою "юстиніанівському класицизмі",

що відображав офіційний характер одержавленого

християнства юстиніанівської епохи. Вона підсумовувала

розвиток візантійської культури в період, коли були

вичерпані можливості реформ у всіх сферах життя

пізньоантичного суспільства.
===
===

Візантійська культура

96. Романське мистецтво і архітектура.
===
Романський стиль
===
Романське мистецтво
Боротьба за владу між феодалами була головною ознакою середньовіччя. В міжусобні війни активно втручалася церква, захищаючи свої права хрестом і мечем.


В XI - XII столітті у більшості європейських країн панував романський стиль. В цей час інтенсивно розвивалася архітектура. Храми мали форму базиліки, а всередині ділилися на окремі частини. Внаслідок недостатнього рівня будівничої техніки конструкції романських храмів були дуже важкими. Циркульні або хрестові склепіння підтримували важкі стовпи, масивні вежі, стіни. Тринефні базиліки дуже часто були оздоблені рельєфами.


Романський стиль у цивільному будівництві представлений замками феодалів - фортецею з донжоном - сторожовою вежою круглою, зручною для оборони.


Романські будівельники перш за все пристосовували споруди для військових потреб (із стратегічних міркувань). Тип середньовічного міста, що стихійно забудовувалося, сформувався протягом XI - XII ст. Будинки і храми багатіїв височіли серед халуп ремісників. Перші кам'яні ратуші виникають у XII столітті.


Монументальна скульптура і настінний живопис почали розвиватися разом з архітектурою. Підпорядковувалися вони інтересам церкви (символічний характер зображень). Сюжети з Євангелія та Біблії займали головне місце в скульптурі й живопису. Книжкова мініатюра відзначалася високим декоративним рівнем виконання. Особливу роль в ній відігравали орнаменти - умовні зображення фантастичних істот і птахів.


Раніше від інших держав романський стиль склався у Франції. Своєю величчю вражають собори півдня країни. Характерним для них є органічне поєднання з природою.



Західний фасад (головний) храму і східна вівтарна частина оздоблювалися щедро скульптурою, значно вищим від бокових був центральний неф. Напівкруглі виступи маленьких капел в абсиді, вертикалі башт, видовжений хрест, що був покладений до основи композиції будівлі - усе це відносило будову до певної архітектурної школи.


Будівництву фортець сприяли походи хрестоносців на Близький Схід. Архітектура замків також була дуже своєрідною. Оборонна цитадель міста Каркасона збереглася найкраще серед романських фортифікаційних споруд.


І в архітектурі роздрібленої феодальної держави розвивався романський стиль. Найкращими пам'ятниками німецького зодчества цього часу є собори в Майнці, Шпейєрі та Вормсі.


Собор у Вормсі (1181 - 1234 рр.) височіє над містом недоступною фортецею. Охороняють споруду чотири кутові вежі. Могутні стіни, які скупо декоровані архітектурними поясками під карнизами та аркадами, вузькі вікна-бійниці, чіткі геометричні форми - все це є символами недоступності споруди.


Чимало оборонних замків створили німецькі будівничі. Серед них найбільші, імператорські пфальци, з численними житлами, конюшнями, складами тощо.


Своєрідність історичного розвитку впливала на мистецтво Італії. Ареною боротьби з іноземними загарбниками була ця країна впродовж століть. Різноманітних впливів зазнавало її мистецтво. Вплив Візантії відчувався на півдні, у Венеції та Сіцілії, романтичний стиль виявився у північних районах Ломбардії. Мистецтво Тоскани та Рима позначено своєрідністю.


У Ломбардії, яка межувала з державами по той бік Альп народилася романська архітектура. Розвиток у ній середньовічної культури забезпечив міський комунальний лад.
Виділялися ломбардські храми багатством колон, арочок, красою декору. Особливу увагу приділяли будівничі оздобленню порталів. Святкового вигляду надавав спорудам білий мармур облицювання.


Церква Сан Дзено у Вероні, яка має струнку дзвіницю, є типовим зразком італійської архітектури. Порталом з виступаючим навісом, з численними рельєфами прикрашений фасад церкви. Для багатьох ломбардських споруд характерний такий тип фасаду.


Святково і урочисто сприймаються споруди відомого пізанського ансамблю, куди входять кампаніла ("падаюча вежа"), баптистерій і собор. Фасад собору поділяється рядами аркад, що розташовані у кілька ярусів. Падаюча вежа декорована такими самими арками.


Романська культура Іспанії пов'язана з війною проти арабів (реконкістою), які захопили в VII столітті майже весь Піренейський півострів. Ряд держав утворилося на звільненій території: Каталонія, Леон з Галісією, Арагон, Наварра, Кастілія. Про поширення своєї влади в Іспанії дбали французьки ордени монахів. Вони будували нові споруди у романському стилі. Собор у Сант-Яго де Компостела (1078 - 1128 рр.) - типовий романський храм, який дуже близький до французьких зразків. Але в романських спорудах Іспанії відчувається і мавританський стиль. Насамперед це спостерігається у використанні мінаретів, у композиціях арочок, в орнаментальних прикрасах.


Іспанська архітектура була сформована війнами. Всі будівлі схожі на фортеці з недоступними стінами, вузькими проходами, численними вежами. Вони споруджувалися часто в горах і займали вигідне місце для оборони. Авіла, що розташувалася серед скелястих вершин, може бути зразком середньовічного міста-фортеці. Великим кільцем її оточують мури з вежами.


В Англії також спостерігається вплив романської культури. Після завоювання Англії герцогом Нормандії Вільгельмом Завойовником у 1066 році зміцнився її зв'язок з континентом. Це зблизило англійську і французьку культури. Єдине ціле складали тут романські собори з монастирями. Як правило, вони були оточені прибудовами, стіни яких масивно не виглядали, бо мали численні прорізи вікон, аркад. До характерних романських споруд належать собори в Дерхемі й Ілі.


В усіх європейських країнах поширився романський стиль. Архітектура Польщі мала замковий характер. Ротондові (круглі) споруди тут застосовувалися дуже широко. Під впливом англійського та німецького мистецтва романський стиль складався у скандинавських країнах.


Щедро були оздоблені скульптурою романські споруди. Різними щодо масштабів і пропорцій були скульптурні постаті (це залежало від форм архітектури і від того, кого зображували). Статуї, які розміщалися на колонах, були вищими, ніж на фризах. Скульптори працювали з каменем. У Франції романським скульптурам властива сувора канонізація образів і сюжетів. Перші скульптурні твори були спробою пластичного осмислення форми капітелі за допомогою введення до неї постаті людини. Але поступова романська пластика прийшла до посилення емоційного начала (В Муассаку портал церкви Сен П'єр, початок XII століття).


Скульптури святих і біблійних персонажів на західному ("королівському") порталі собору в Шартрі завершують розвиток романської пластики у Франції. Особливо виявляється реалістичне світосприймання художника в статуях, які розміщені на консолях, надзвичайно виразні жести постатей, одягає їх художник в сучасний йому одяг.
У Німеччині скульптури прикрашали інтер'єр храмів, а не фасад. Різні види декоративної пластики використовувалися: кам'яні та бронзові надгробки, дерев'яні світильники. Також використовували техніку литва. Створення бронзових дверей для церкви святого Михайла в Гільдесгеймі. було важливою подією. На дверях - 16 рельєфів на сюжети з Євангелія і Біблії. Виразні сцени вигнання Єви з раю, суд Пілата, втеча з Єгипту.


Перед замком у Брауншвейгу стоїть оригінальний монумент, який зображує лева. Оскад пащі, поривчастість хижої постави, динаміка напруженого тіла - все це створило повний життєвої сили образ, який символізував войовничість і безмірну владу князя.


Іспанська скульптура цього часу позначена своєрідністю. Арабське мистецтво досить помітно вплинуло на пластику. Дерев'яна розмальована пластика була досить поширеною в Іспанії (важливий вид народного мистецтва). У скульптурах Портика слави собору Сант-Яго де Компостела, що були виконані в 1183 році майстром Маттео, виразніше за все виявився романський стиль. Численні фігури пророків, апостолів і святих підкоряють індивідуальністю характерів, життєвістю виконання.
В інших європейських феодальних князівствах і державах романська скульптура відзначалася схематизмом, площинністю, умовністю.


Монументальний живопис розвивався у зв'язку з романською архітектурою. Живописні зображення трактувалися умовно, були площинними. Важлива роль відводилася символіці образів. Розміри постатей носили ієрархічний характер. Фігура Христа була більшою, ніж фігури апостолів і ангелів.


В романському мистецтві головними були релігійні мотиви. Але часто використовувалися сюжети з народних казок, зображувалися фантастичні істоти. У розписах бачимо акробатів і музик-скоморохів. Роботи, як правило, виконувалися в техніці фрески. Винятком була Італія, де традиції візантійського мистецтва знайшли втілення в мозаїчних композиціях.


Значного розвитку набув монументальний живопис у Франції. Тут собори прикрашалися яскравими розписами. Розмахом фантазії вражали композиції, які створювали художники. Наприклад, майстер міг поруч із святими намалювати фантастичних комах, семиголових драконів. Так зробив автор фресок " Побудова Вавілонської вежі", "Боротьба архангела Михайла з драконом", які є в церкві Сен Савен сюр-Гартан.


За кольором фону пам'ятники живопису Франції відносять до двох шкіл: "школи синіх фонів" з центром у відомому бургундському монастирі Клюні, і "школи світлових фонів", прикладом якої є фрески з церкви Сен Савен.


У Німеччині романський живопис був підпорядкований архітектурі. Святих малювали в застиглих, урочистих позах. Але сюжетні сцени художники зображали більш реалістично (наприклад, зцілення Христом прокаженого).


На романський живопис Італії впливало візантійське мистецтво. Виявилося це у мозаїчних циклах собору в Чефалу (1148 - 1189), грецькі майстри були їх творцями.


У живопису Венеціанської республіки простежуються візантійські впливи. Але у мозаїках собору Равенни вже не витримується канонічна послідовність у розміщенні розписів, якої дотримувалися майстри Візантії.


В Іспанії збереглося багато пам'ятників романського живопису. Ряд спільних особливостей мають розписи соборів: фарби насичені, образи суворо канонізовані. Поширеним також був живопис на дереві, який зумовив створення вівтарних зображень Марії і Христа.


Художнє оформлення рукописної книги досягає високого рівня розвитку у романському мистецтві. Майстри прикрашали сторінки він'єтками, візерунками, красивими заголовними літерами (ініціалами). З часом з'являється книжкова мініатюра - ілюстрації до тексту.


Найстарішими пам'ятниками книжкового мистецтва є Біблія Хардінга, Апокаліпсис із Сен-Севера (1028 - 1072 рр.).


Німецькі романські рукописи оздоблювали ілюстраціями із зображенням імператорів (Оттона III). Постаті жінок, які були розміщені поряд, символізували підвладні слов'янські землі, Німеччину, Галію, Рим. В рукописах зустрічаються пейзажі (фон) і зображення євангелістів. Дві школи книжкового мистецтва виникло у Німеччині - трірська і рейхенауська.


В Англії книжкове мистецтво досягло великих успіхів. Ранні рукописи X століття , які створили представники кентерберійської і вінчестерської шкіл, ілюстровані й щедро оздоблені. Це Біблія Кедмона і "Бенедікціонал св. Етельвольда". Багато книг з ілюстраціями у XI - XII ст. насичені зображеннями монахів, воїнів і рицарів, побутовими сценами.


Також у романському мистецтві розвивалися килимарство, карбування, мистецтво емалі, різьблення, ткацтво, литво, ювелірна справа. Емалі, які вироблялися у французькому місті Ліможі, здобули всесвітню славу.


Романським мистецтвом був підготовлений перехід до наступного етапу розвитку - готики.

94. Рицарська література.
===
Лицарська література

Лицарський кодекс знайшов відображення в лицарській

літературі. Її вершиною вважається світська лірична

поезія трубадурів на народній мові, що виникла на півдні

Франції (Лангедок). Вони створюють культ Прекрасної

Пані, служачи якій лицар повинен слідувати правилам

«куртуазії». «Куртуазія», крім військової доблесті,

вимагала уміння поводитися в суспільстві, підтримувати

розмову, співати. Був розроблений особливий ритуал

залицяння до пані. Навіть в любовній ліриці, в описі

почуттів лицаря до пані частіше за все використовується

характерна станова термінологія: присяга, служіння,

дарування, сеньйор, васал. По всій Європі розвивається і

жанр лицарського роману. Для його сюжету були

обов'язкові ідеальна «лицарська» любов, військові

подвиги в ім'я особистої слави, небезпечні пригоди.

Романи широко відображали побут і вдачі свого часу. У

той же час в них вже помітний інтерес до окремої

людської особи. Найпопулярніші сюжети — про лицарів

«Круглого столу», про легендарного короля бритів

Артура, про лицаря Ланселота, про Трістана та Ізольду.

Багато в чому завдяки літературі в нашій свідомості досі

живе романтичний образ благородного середньовічного

лицаря.

===
Лицарська поезія - одним з найяскравіших виразів

світогляду, виробленого лицарством і змінив собою

суворіший і грубий дух власне феодального періоду, є

поезія провансальських трубадурів (див. Провансальська

література), що перейшла потім в сусідні країни.

В Іспанії трубадури отаборилися міцно, особливо з тих

пір, як принцеса прованська стала дружиною герцога

барселонського Беренгара (1113). Барселона і, трохи

пізніше, Сарагоса робляться збірними пунктами

трубадурів і головними осередками лицарської поезії;

іспанські (каталонські) поети починають наслідувати

провансальським, і до XVI століття їх творчість, навіть

мова перебувають під сильним впливом провансальської

поезії; їх любовні вірші відображають лицарський культ

жінок навіть в таку пору, коли лицарство вже втратило

своє значення і майже виродилося. Лицарі, особи

знатного походження, навіть королі не соромилися в

Іспанії виступати в ролі поетів і співаків, охоче називаючи

себе трубадурами. В Італії лицарська поезія вплинула на

поетів болонської школи, Гвідо Гвінічеллі і Гвідо

Кавальканті, а через їх посередництво - і на самого Данте,

як автора «Vita nuova».
У Німеччині лицарська поезія створилася із злиття

тубільних народних мотивів, які отримали нову обробку, з

відлунням провансальської поезії. Творчість німецьких

міннезінгерів, з яких першим за часом вважається лицар

Кюренберг, уродженець Нижньої Австрії, стало яскравим

відображенням лицарства. Близько середини XII століття

заняття поезією складає вже як би привілей лицарів, у

тому числі інші, наприклад Генріх фон Фельдеке, Генріх

фон Морунген, Рейнмар фон Бренненберг набувають

почесне ім'я.

Поступово твори міннезінгерів все більш переймаються

лицарським духом; на початку поезія кохання до жінки і

захоплення її красою, розумом і добрим серцем

наділяється ще в порівняно природну форму, досить

близьку до прийомів і образів народної лірики, але скоро

переходить в захоплений культ жінки. Творчість стає

витонченішою, художньою, зате іноді занадто страждає

штучністю тону і різного роду умовностями. Не всі види

лицарської поезії, що склалися в Провансі, перейшли на

німецький ґрунт; марно стали б ми шукати серед творів

міннезінгерів чого-небудь рівного за силою кращим

сірвентам.
Виняток становить знаменитий поет XIII ст., лицар

Вальтер фон дер Фогельвейде, що чуйно відгукувався на

всі події його епохи, збуджуючи народний ентузіазм під

час одного з хрестових походів, який громив політичні

претензії Риму і відстоював самобутність німецьких

держав. Поряд з цим Вальтер відводить велике місце

любовному і галантному елементу, оспівуючи, під ім'ям

Гільдеґунди, даму свого серця, в його піснях

позначаються як відгомони провансальської лірики, так і

вплив старої народної творчості.

З інших продуктів лицарської поезії в Німеччині слід

відзначити твори Ульріха фон Ліхтенштейна (XIII ст.):

«Der Frauendienst» і «Das Frauenbuch». Багато

перебачивший на своєму віку лицар розповідає тут про

різноманітні, іноді надзвичайних подвиги, нібито скоєні

ним на честь дами свого серця. У «Frauendienst»

вставлено 58 окремих пісень, написаних красивою,

поетичною мовою.

У міру того, як німецьке лицарство приходило в занепад і

вироджувалася, втрачала колишній сенс і лицарська

поезія, що культивувалася міннезінгерами. Ця поезія, втім,

пережила лицарство; останні міннезінгери жили у XV ст. і

один з них, Освальд фон Волькенштейн, зробив

безнадійну спробу оживити лицарську поезію, що

прийшла в занепад, повернути їй колишній блиск, після

того, як під рукою таких поетів, як лицар Штейнмар,

вона, мабуть, стала вироджуватися . Змінила лицарську

поезію в Німеччині поезія мейстерзінгериів, яка

запозичила окремі прийоми і образи у мінезингерів, хоча і

носила інше забарвлення.

Загалом, лицарська поезія досить яскраво й виразно

відбила один з елементів, що входили до складу

лицарського ідеалу - служіння дамі серця, ласкаве слово і

навіть погляд якої може ощасливити людину, - між тим,

як у лицарському романі ясно позначився геройський,

бойовий характер лицарства.

93.Розвиток наукових знань в У-ХІУ ст.
===
Зародження дослідницьких знань, алхімія

Зосередженість у Середні віки на вивченні лише Святого

Письма не задовольняла людей, які замислювалися над

пізнанням навколишнього світу.

Одним із перших цікавість до природничих наук виявив

професор Оксфордського університету монах

францисканського ордену Роджер Бекон. Він доводив, що

знання можна отримати не в богословських суперечках, а

тільки вивчаючи природу за допомогою дослідів. Бекон

зробив чимало відкриттів. Особливого значення він

надавав математиці, фізиці, хімії, намагався створити

мікроскоп і телескоп, пояснив походження райдуги.

Сучасники вважали Бекона магом і чарівником:

розповідали, що він нібито створив мідну голову, яка

вміла говорити. Вчений був переконаний, що можна

побудувати саморухомі судна й візки, зробити апарати,

які літали б у повітрі та рухалися морським дном.

Слава про його досягнення ширилася усією Європою.

Заздрісники звинуватили дослідника у зв’язках із

дияволом. Монаха кинули до в’язниці, де він провів 14

років і вийшов на волю лише перед смертю.

Але жага пізнання охоплювала чимраз ширші верстви

суспільства. У Сицилійському королівстві, де тісно

сплелися західноєвропейська та арабська культури, було

перекладено численні природничі твори грецьких та

арабських авторів. У славнозвісній медичній школі в

Салерно розроблялися описи лікувальних якостей

рослин, практичні рекомендації з протидій отруті, корисні

настанови щодо підтримання здоров’я тощо.

Важливі практичні знання накопичували алхіміки та

астрологи. Перші переймалися пошуками “філософського

каменя”, за допомогою якого звичайні метали можна було

б перетворити на золото. Ці зусилля виявилися марними,

але побіжно алхіміки вивчили властивості різних речовин,

створили чимало дослідних приладів тощо. Астрологи,

які віщували долі людей за розташуванням небесних тіл,

зробили багато відкриттів у царині астрономії.

Збагатилися й географічні знання європейців.

Венеціансь­кий купець Марко Поло здійснив подорож до

Китаю і Центральної Азії. Свої враження він описав у

“Книзі”, яка впродовж усього середньовіч­чя залишалася

найулюбленішим чтивом європейців.
У ХІV – ХV ст. побачили світ чимало описів різних

земель. Поряд із достовірними повідомленнями вони

містили різні фантастичні істо­рії, наприклад, про

напівлюдей-напівчудовиськ. Такими фантастичними

описами були сповнені книги про тварин і рослини.

Враження від подорожей розширювали знання про світ і

сприяли вдосконаленню географічних карт. Цим

закладався підмурівок для майбутніх великих

географічних відкриттів.

90.Каролінзьке відродження та його характер.
===
Каролінгське Відродження (фр. renaissance carolingienne)

— період розвитку освіти, науки та мистецтв у

середньовічній Європі в кінці 8 — на початку 9 ст.,

пов'язаний із правлінням Карла Великого та його

спадкоємців.

Карл Великий підкорив собі великі території в Європі. 800

року він був проголошений імператором Священної

Римської імперії. Для управлінням великими володіннями

Карлу потрібні були освічені люди. Частково їх

запрошували з інших країн, але імператор доклав зусиль

для вирощування своїх кадрів. Він заснував школу при

своєму палаці в Аахені, яку очолив запрошений із Англії

Алкуїн, підтримував монастирі, як центри освіти, зробив

латину офіційною в імперії.

Справу Карла Великого продовжили його спадкоємці

Людовик Благочесний та Карл Лисий.

Термін Каролінгське Відродження запровадив у 30-х

роках 19 ст. французький історик Жан-Жак Ампер.
===
===
«Каролінзьке відродження» (Роки правління Карла

Великого) – це не тільки війни, а й період розквіту

середньовічної культури Західної Європи. Історики

називають його «Каролінзьким відродженням». Розвиток

науки, освіти, мистецтва, архітектури був викликаний

життєвими потре-бами держави. Карл добре розумів, що

керувати імперією здатні освічені люди - як світські, так і

духовні. Латинську мову - мову стародавніх римлян - у

той час вже не розуміли ні рядові франки, ні духовенство.

Діалекти, якими розмовляло населення західних областей

Франкської імперії та Італії, хіба віддалено нагадували

мову давніх римлян. Без знання латини неможливе було

не тільки читання творів античних авторів, але й Святого

Письма. Тому при великих монастирях і центрах

єпископств почали створюватися школи, де передусім

вивчали латинську мову. Вчителями, як правило, були

ченці з Англії та Ірландії, їх запрошував до своєї країни

Карл Великий.
Діяла школа і при дворі Карла. Там вели заняття члени

Академії - невеликого придворного гуртка, в якому

читали твори античних авторів і отців церкви,

дискутували, писали вірші...
Головну роль в Академії відігравав вчений чернець

Алкуїн (735-804 pp.) родом з Нортумбрії. Якось Карл

зустрів його в Італії і, вражений його освіченістю, умовив

переїхати до Аахена і зробив своїм найближчим

радником. Алкуїн написав відомі філософські та

богословські твори; його підручники з філософії,

математики, граматики та інших предметів

використовувалися в тогочасних школах. В останні роки

свого життя Алкуїн був абатом монастиря в Турі, де

заснував школу і велику бібліотеку.
Розвитку освіти і поширенню знань сприяло

переписування книг давніх авторів як християн, так і

язичників. Цим займались ченці в багатьох франкських

монастирях.
За часів правління Каролінгів при дворі та деяких

монастирях почали вести записи подій за роками. Вони

називаються аннали (від латинського слова annus - рік).
Це відіграло важливу роль у створенні писемної історії

цієї держави.
«Каролінзьке відродження» виразно проявилось також у

розвитку мистецтва й архітектури. При спорудженні

церков, монастирів, палаців бралися за зразок

пізньоримські та візантійські будівлі. Поступово

відродились настінний живопис і мозаїка.
Отже, після кількох століть забуття за Карла Великого і

його наступників почала відроджуватися антична,

насамперед римська, культура.
ЧОМУ ПОЧАЛАСЯ СТОЛІТНЯ ВІЙНА? Зусиллями

кількох поколінь своїх королів Франція поступово

перетворилася на могутню державу Європи. Французькі

королі, не гребуючи засобами, підкоряли собі окремі

герцогства і графства. Великою перешкодою на шляху

повного об'єднання Франції стали володіння королів

Англії династії Плантагенетів. Хоча ще на початку XIII ст.,

за Іоана Безземельного, було втрачено Нормандію і

більшість графств, але англійський король і надалі володів

багатьма землями на південному заході Франції. Королю

Філіппу IV Красивому, котрий добився перемоги над

римським папою і тамплієрами, не вдалося повністю

вигнати англійців із французької території.
До причин давньої ворожості між Францією і Англією

додалося їхнє суперництво за Фландрію – один з

найбагатших регіонів Європи, де були розвинуті торгівля

та сукнарство. Французькі королі не раз намагалися

приєднати Фландрію до своїх володінь, але безуспішно.

Фландрію у конфлікті з французами підтримувала Англія,

бо їх з'єднували міцні торговельні інтереси: дороге

фландрське сукно вироблялося з англійської вовни.
Французькі та англійські інтереси також зіткнулися в

Шотландії, Франція надавала допомогу шотландцям у

їхній боротьбі з Англією за незалежність.
Постійні чвари між Англією та Францією посилилися

після смерті синів Філіппа IV, коли не ви-явилося прямих

спадкоємців французького престолу. Династія Капетінгів,

що правила Францією з кінця X ст., згасла. Законними

спадкоємцями королівської корони у Франції визнали

споріднене з Капетінгами сімейство Валу а. Однак

англійський король Едвард ZZ/заявив, що він як онук

Філіппа IV Красивого має більше прав на французьку

корону, ніж будь-хто з Валуа.
Щоб відхилити претензії англійського короля, французькі

правники звернулися аж до «Салічної правди». В цьому

законі часів Хлодвіга говорилося, що земля не може

перейти у спадок жінці. А королівство — це також земля,

пояснювали знавці права, тому дочка Філіппа IV, вона ж

мати
Едварда III, не може ані успадкувати Французьке

королівство, ані передати синові права на фран-цузький

престол.
У конфлікті за право престолонаслідування обидві

сторони вирішили вдатися до зброї. У1337р.

французький король Філіпп VI Валуа заявив, що забирає

володіння англійського короля на пів-денному заході

Франції до свого домену. У відповідь Едвард III оголосив

Франції війну, яка ви-явилась найтривалішою і найважчою

війною часів усього Середньовіччя. Історики її назвали

Сто-літньою війною (1337-1453).
ПЕРШІ ПЕРЕМОГИ І ПОРАЗКИ Прагнення

французького короля відібрати останні володіння

Плантагенетів на континенті було зрозумілим. Франція —

найбагатша і найбільш залюднена (близько 20 мільйонів

мешканців) держава тогочасної Європи — могла

сподіватися на швидку перемогу. Англія, що тоді

налічувала всього 4,5 мільйона чоловік, мала слабше

розвинуте госпо-дарство, а її північні райони зазнали

спустошень під час війни з шотландцями.
Однак виявилось, що Едвард III добре підготувався до

війни. Він перетягнув на свій бік німецького імператора,

уклав союз з багатими містами Фландрії, добився позики

у ганзейських та італійських купців і створив міцну армію.
Тактика ведення боїв у англійців була досить простою.

Центр бойової шеренги, що наступала, займала кіннота,

по боках ішли лучники, набрані з вільних селян, а перед

ними - піхотинці. Анг-лійські лучники не мали собі рівних

у Європі. Вони стріляли дуже влучно і з великою

частотою (12 стріл на хвилину) на відстані понад 200

метрів. Ударна сила їхніх стріл була дивовижно великою

— від неї не захищав навіть рицарський панцир.

Рицарські кіннотники отримували платню з королівської

скарбниці, тому були безвідмовно вірними королю та

його воєначальникам.
Щодо французької армії, то вона складалася з окремих

загонів важкоозброєних рицарів, приведе-них великими

сеньйорами. Самовпевнені французькі герцоги і графи не

бажали виконувати накази головнокомандувача, а діяли на

свій страх і ризик.
Воєнні дії фактично почалися в 1340 році, коли англійці у

морському бою при Слейсі, біля берегів Фландрії, вщент

розгромили французький флот і перейшли у наступ на

суходолі. Однак сутички проходили з довгими перервами,

а великі бої траплялися не часто. Тільки в 1346 році

відбулася перша серйозна битва - битва під Кресі. Вигідна

позиція, підготовлені воїни, використання обо-ронної

тактики і, нарешті, вміле командування усією операцією

забезпечили перемогу англійцям. Французи знову зазнали

поразки через неузгодженість дій.
З кожним роком війна ставала дедалі жорстокішою.

Англійці захопили порт Кале - «морські ворота Франції»

— і перетворили його на свою опорну базу. На

південному заході Франції здійснював грабіжницькі

напади на села і міста син англійського короля Едвард на

прізвисько Чорний Принц. У 1356 р. під час рейду біля

Пуатьє його оточила переважаюча чисельністю

французька армія. Едвард погоджувався віддати всю

здобич і бранців,
аби французи дали змогу йому вийти з оточення. Але

французький король Іоан Добрий вимагав від Чорного

Принца здатися у полон разом зі своїм почтом. Тоді

англійці приготувалися до тривалої оборони. Французи ж

повторили усі свої помилки, яких припустилися під

Кресі: діяли розрізнено і невиразно. На полі битви,

повідомляє хроніст, залишився «весь цвіт французького

рицарства»; багато французів на чолі з королем

потрапили в полон. Так англійці повернули собі майже всі

колишні володіння Плантагенетів у Франції.
«ЧОРНА СМЕРТЬ» ТА ЇЇ НАСЛІДКИ Ще на початку

Столітньої війни Західну Європу охопила епідемія чуми.

Вона розпочалася в 1346 році в Криму, звідки

поширилась по всій Візантії, Італії, Франції, перекинулась

до Англії, а у 1349-1350 роках охопила Німеччину,

Польщу, Скандинавію. Особливо лютувала чума в містах.

Інколи вимирали цілі міста, нікому було ховати мертвих.

Жертв епідемії було так багато, що чимало сіл і міст

цілком обезлюдніли, а поля почали заростати лісом.

Приблизно за три роки нечуваної біди населення Європи

скоротилось на третину. Ця епідемія відома в історії

європейців під назвою «чорна смерть».
Різке скорочення людності спричинило до серйозних

змін у господарському житті. Зменшилась потреба у

продуктах харчування. Маловрожайні землі перестали

обробляти, перетворивши їх на пасовища. На ринках

з'явилося більше привозних продуктів, ніж до епідемії. У

зв'язку з цим пож-вавилось торгове життя в Європі.

Стало вигідніше поставляти зерно зі Східної Німеччини,

При-балтики і Польщі, ніж вирощувати його на місці.

Саме тоді з'явились дуже багаті люди - засновники

майбутніх купецьких і банкірських династій.
ГЕРЦОГ КАРЛ СМІЛИВИЙ І КОРОЛЬ ЛЮДОВИК XI

Після Столітньої війни стосунки між бур-гундськими

герцогами та французькими королями загострилися. З

одного боку, бургундський герцог Карл Сміливий

прагнув проголосити свої володіння самостійним

королівством, з другого — французький король Людовик

XI (1461- 1483) хотів якнайшвидше зібрати під своєю

владою всі французькі землі, в тому числі й Бургундію.

Тому Карл Сміливий підтримував або сам органі-зовував

змови великих сеньйорів проти французького короля.

Одного разу він сказав: «Я так лю-блю Францію, що

бажав би їй не одного, а шістьох королів». Герцог

Бургундський бачив себе не тільки королем, але й

німецьким імператором. Імператорська корона була йому

потрібна для того, щоб поквитатися з підступним та

скупим королем Франції Людовиком XI і на чолі воїнства

всього християнського світу відправитися в новий

Хрестовий похід звільняти Єрусалим. Переговори Карла

Сміливого з німецьким імператором та плани видати

заміж єдину дочку і спадкоємицю за його сина викликали

тривогу Людовика XI.
Людовик XI у боротьбі зі своїми противниками не

гребував ніякими засобами, не раз вдавався до обману,

порушував дане слово. Обережний і хитрий, король вміло

використовував помилки, яких припускався гордий і

зарозумілий герцог. Хто знає, чим би скінчилася

боротьба між Бургундією і Францією, якби Карл

Сміливий не вдався до сумнівної авантюри.
Герцог Бургундський посварився зі своїми сусідами-

швейцарцями - мешканцями гірського аль-пійського краю

— і вирішив їх провчити. Він зібрав військо і рушив у бік

Альп. Однак цей похід закінчився його поразкою в двох

битвах. Селянська піхота у важкодоступній гірській

місцевості мала перевагу перед рицарською кіннотою, та

й артилерію бургундці змушені були залишити на полі

бою. Довідавшись про перемогу швейцарців, підвели

голову вороги Карла. Не встигнувши добре

підготуватися, герцог розпочав з ними війну. В черговій

битві в січні 1477р. він загинув.
Цією звісткою скористався Людовик XI. Його війська

одразу оволоділи Бургундією. Інша частина колишніх

володінь Карла Сміливого, в тому числі й Нідерланди,

відійшла до Священної Римської імперії внаслідок шлюбу

спадкоємиці герцога з сином німецького імператора.

Бургундська держава зникла з карти Європи разом з

мріями про відродження рицарства і хрестових походів.

Час вбраних у лати рицарів минув. З появою

вогнепальної зброї та найманих армій їм уже не

залишалося місця на полях європейських битв.
ЗАВЕРЩЕННЯ ОБ'ЄДНАННЯ ФРАНЦІЇ Людовику XI

вдалося приєднати до своїх володінь та-кож велике

Провансальське графство з містом Марсель. Після його

смерті до Французького коро-лівства увійшла Бретань -

герцогство на північному заході континенту. Так до кінця

XV ст. заве-ршилося об'єднання Франції.
Одночасно відбувалося зміцнення королівської влади.

Тепер король правив країною за допомогою чиновників,

що були у нього на службі. Він мав постійне військо, на

утримання якого щороку збиралися податки з населення.

В умовах миру і сильної королівської влади зростали

міста, роз-ширювалася торгівля, пожвавлювався розвиток

сільського господарства. Франція вступала в XVI ст.

могутньою європейською державою.
===
===
«Каролингское відродження»

Коли в 800 р. папа Лев III поклав на франкського короля Карла Великого (768-814) «корону римських імператорів», - в Західній Європі відродилася імперія. Під пануванням Карла Великого виявилася значна частина території колишньої Західної Римської імперії. З часів цього імператора європейські государі стали називати себе королями. При Каролингах - так називалася династія, заснована дідом Карла Великого Карлом Мартеллом, - ідеалом в мистецтві була проголошена античність. Античних традицій наслідували архітектори і будівельники, часто просто запозичуючи деталі з древніх будівель; римська живопис служила зразком для мініатюристів. Мистецтво тієї епохи отримало найменування «Каролингского ренесансу».

З архітектурних пам'яток «Каролингского ренесансу» до наших днів дійшли деякі. Серед них - капела імператорської резиденції в Ахені (788-805, Німеччина), «ворота» з надбрамною залом у Лорше (бл. 800, Німеччина) та ін Ахенського капела і надбрамна побудова в Лорше - нетрадиційні споруди раннього Середньовіччя. За літературними джерелами відомо про інтенсивний будівництві великих монастирських комплексів, укріплень, базилікальнй церков і резиденцій - «пфальцев».

Храми і палаци прикрашалися кольоровими мозаїками (ораторій в Жерминьи-де-Пре, після 806), а також фресками, зміст яких з часом ставало все більш різноманітним. Церква Св. Іоанна Хрестителя (бл. 800) у Мюнстері (Швейцарія), де знаходяться найдавніші з відомих каролингских фресок, була розписана на сюжети зі Старого та Нового заповітів. Саме в цій церкві вперше з'явилося зображення Страшного Суду, що згодом стало однією з характерних рис середньовічного мистецтва. На фресках пропорції фігур витримані в античних традиціях, з іншого боку, тут немає тієї врівноваженості, яка властива античного мистецтва: жести персонажів різання, широкі складки їх убрань майорять, ніби підхоплені вихором. Є свідчення, що в епоху Каролінгів розвивалася також світська живопис, проте пам'ятники цього роду до наших днів не дійшли.

В епоху Каролінгів надзвичайного розквіту досягло мистецтво книжкової мініатюри. У 781-89 рр.. на замовлення Карла Великого в палацової кнігопісной майстерні в Ахені було створено Євангеліє Годескалька, назване на ім'я художника. Серед інших ілюстрацій у книзі є зображення, що розповідають про візит Карла до Риму на паску в 781 р., а також про хрещення його сина Піпіна папою Адріаном I. У книзі антична стилістика поєднується із середньовічною символікою та орнаментикою. Через кілька десятиліть традиції Ахенського мініатюри стали відомі в Турі, Реймсі (сучасна Франція) та інших містах. У зображеннях антична величавість поступово поступається місцем простим людським почуттям.

Одним з чудових творів «Каролингского відродження» вважається Утрехтська Псалтир (IX ст.), Що зберігається нині в університеті міста Утрехта (Нідерланди). У книзі сто шістьдесят п'ять малюнків, кожний з яких відповідає певному псалму. Наприклад, сцена з двома майстрами у ковальського горна ілюструє наступний вірш псалма: «Слова Бога - чисті слова, як срібло, очищене в горнилі землі, очищене сім разів». Середньовічний художник зумів створити щось абсолютно нове: образотворче оповідання, що складається зі сцен битв і полювань, бенкетів і сільськогосподарських робіт, він наповнив яскравими і живими образами. Його герої відчувають благоговіння і страх, хвилювання і умиротворення. Стиль Утрехтської Псалтиря зробив величезний вплив на інші види середньовічного мистецтва. Подібні зображення стали з'являтися на книжкових окладах, виконаних з слонової кістки та золота, а також на невеликих вівтарях.

З середини IX ст. придбали популярність ілюстровані рукописи, створені в монастирі Св. Мартіна в Турі. У так званої біблії Карла II Лисого (846-51) зображена урочиста сцена піднесення книги цього государю: процесія ченців в оточенні багато одягнених придворних, духовенства і правоохоронці постає перед імператором. Ця мініатюра - одне з найбільш ранніх зображень реальної події в західноєвропейському середньовічному мистецтві.

У 843 р. імперія Каролінгів розпалася. Всю другу половину IX століття на території колишньої імперії не припинялися міжусобні війни, що призвело до майже повного занепаду культури.

88.Середньовічні єресі.
===
Середньовічні єресі.Іквізиція.
Зрощення церкви зі світським життям після її звільнення

від світських зв’язків зумовлює утворення різних сект

(єрисей), які заперечують право на панування І володіння

майном церкви. Найбільш поширеною єрессю, що

виникла у др.. пол. 11 ст. була єресь катарів, що була

широко поширена в Пн. Італії (Ломбардія), та в Пд.

Франції. Після єретичного собору в Сен-Фелікс-де-

Каранані (1167) перемагає радикально-дуалістичне вчення

Нікіти Візантійського. Найважливішою групою стають

альбігойці (місто Альбі у пд. Франції). Найближчим

джерелом катарів-альбігойців було болгарське

богомільство (радикально-дуалістичне вчення, сувора

аскетичність). Катари відкидали необхідність існування

феодальної католицької церкви, феод держави, виступали

проти війн. Єресь вальденсів отримала, а свою назву від

імені ліонського купця, який роздав своє майно бідним а

сам виступив з проповіддю покаяння та призиву до

бідності (70-ті рр. 12 ст). вальденси набули поширення в

пд Франції, пд. Германії, Швейцарії, у 13-14 ст були

поширені в Чехії. У 14-15 ст. єретичні рухи набувають

особливо широкий характер, розділяючись на дві основні

течії: 1) помірковану бюргерську єресь, що виступала

проти папства, що сталила за мету створення нової

«бюргерської церкви»; 2) селянську єресь, яка виставляла

програму соціального реформування с-ства на

антифеодальних основах. Католицька церква боролась із

сектами з допомогою новостворених орденів, хрестових

походів та інквізиції. Єресі караються церквою до 12 ст.

відлученням і ув’язненням у монастирі. Після

запровадження єпископської інквізиції (1215) Григорій 9

(1231) створює папську інквізицію. Водночас

впроваджено смертну кару для єретиків у Франції,

Німеччині. Інквізицією називався спеціальний церковний

суд, організований для розгляду справ, пов’язаних із

єретизмом. Вже при Інокентії 3 справа інквізиції була

передана ордену домініканців, що був заснований у 1207-

1208рр. іспанським дворянином Гусманом Домініком.

Францисканський орден був заснований у 1209-1210рр.

Франциском Асізським, мета – анти єретичні проповіді

серед народу.
===
===
Середньовічні єресі

Монополія християнської церкви на ідеологію, політику, а

згодом і на право, що встановилася після визнання

християнства як офіційної релігії, не могла не піддатися

критиці. Жорсткий контроль офіційної церкви над

духовним життям суспільства, перетворення її в великого

власника, освячення найжорсткіших форм експлуатації -

все це приводило до протесту, який в умовах того часу

наділявся в релігійну оболонку. Течії в християнській

церкві, що відступали від офіційно схвалених догматів,

отримали назву «єресі» (у перекладі з грецької -

«вчення»).
Як складні, багатопланові явища в духовному і

політичному житті суспільства, єресі мали свої

гносеологічні та соціально-політичні корені. Коріння

гносеологічні йшли на «глибину» античного раціоналізму,

в природне прагнення мислячої людини пояснити за

допомогою розуму основні догмати християнської віри

(про троїчності божества і богочеловечности Христа).

Соціально-політичну базу єресей у всі часи складало

невдоволення широких народних мас, які страждали від

експлуатації та насильства.
Характеристика змісту єресей може бути тільки

конкретно-історичною, оскільки єресі в період

формування християнства істотно відрізняються від

єресей IV-VII ст., А останні - від навчань XI-XIII ст., Не

кажучи вже про єресях епохи Реформації. Разом з тим

можна виділити і деякі спільні риси. Для всіх єресей ідеал

- раннє християнство, тільки більш помірні з них

обмежувалися цілями перебудови релігійно-церковного

життя, а більш радикальні - всіх сфер життя суспільства.

Єресі виникають в центрах інтелектуального життя свого

часу, які збігаються з центрами розвитку ремесла і

торгівлі, а значить і соціально-політичного життя.
До IV в. такі центри були зосереджені в Східному

Середземномор'ї. Зона економічного процвітання

пересунулася до
того часу з заходу Римської імперії в її Східну

префектуру (північне узбережжя Єгипту, Палестини,

середземноморське узбережжя Малої Азії та Грецію). І

якщо в хіревшем Римі християнська церква являла собою

в усіх відношеннях монолітну організацію, то що

розвивалися міста Сходу дали багатий спектр єресей:

аріанство (Олександрія), несторіанство

(Константинополь), донатізм (Карфаген) та ін
Перші єресі виникли на грунті так званих тринітарних

суперечок, тобто полеміки з питання про тлумачення

догмату про троїчності божества. Офіційна церква

захищала наріжний догмат християнської віри про Святій

трійці (батько, син і дух Святий - суть «те ж саме»

триєдине Божество), а її опоненти доводили, що Бог-син,

тобто Ісус Христос, не може бути рівний Богу-батькові, а

лише «подібний» йому (аріани), причому деякі з єретиків

бачили в Христі тільки людську природу (несториане). У

політичному плані перші єресі хоча іноді і змикалися з

широкими народними рухами (донатізм), але частіше

відбивали пасивний соціальний протест, етнічні

протиріччя і сепаратистські устремління окремих

провінцій Східної префектури.
Офіційна християнська церква побачила в єресях руху, які

прагнуть розколоти її єдність, а світська влада - сили, що

сприяють бунтівникам і сепаратистам. У 325г. з ініціативи

Костянтина в малоазіатських місті Нікея зібрався I

Вселенський собор. З'їхалися на нього єпископи з обох

частин Римської імперії затвердили ортодоксальну

редакцію догмату про Святій трійці і засудили головну з

тодішніх єресей - аріанство. Проведений у 451г.

Халкедонский собор остаточно підтвердив цей догмат,

сформулювавши його таким чином, що будь-яка спроба

дати його в іншій редакції автоматично кваліфікувалася як

єресь і тягла за собою анафематствование (відлучення від

церкви). Незабаром церква отримала і підтримку держави

для переслідування інакомислячих: в 527г. імператор

Юстиніан видав едикт проти єретиків (до них

зараховувалися також іудеї і язичники), згідно з яким

останні
зобов'язані були в тримісячний термін перейти в офіційну

конфесію під страхом посилання, конфіскації майна і

навіть смертної кари.
З бурхливих подій VI-VII ст. офіційна церква вийшла

зміцнілою як ідеологічно, так і організаційно. Вона

відшліфувала свої основні догмати і доктрини. З двох

джерел християнства - Священного писання і

Священного переказу - все більший упор стали робити на

останньому, тобто на працях отців і вчителів церкви, а

пізніше - на буллах і енцикліках вищих церковних ієрархів.

Посилилися і політичні претензії церкви, яка прагнула

підкорити собі світську владу. Що стосується єресей, то з

падінням ролі міст в період раннього Середньовіччя

настає і ослаблення ідейних пристрастей і пошуків нових

шляхів у вірі.
Другий значний сплеск єретичних навчань пов'язаний з

підйомом ремесла і торгівлі в містах Західної і Південної

Європи в XI-XIII ст., Із загостренням соціальних

суперечностей і ідеологічної боротьби. У західних

областях Болгарії (нині Боснія) виникає рух богомилов

(«богомольців»), в Ломбардії, на півночі Італії,

з'являються Патарі, в Ліоні, на півдні Франції, - Тіссеран

(«ткачі») і вальденси (послідовники П'єра Вальдо,

багатого купця , роздав своє майно біднякам), а в

Лангедоке, теж на півдні Франції, - альбігойці. В історію

всі ці єресі ввійшли під загальною назвою «катари»

(«чисті»).
В ідейний арсенал катарів увійшли деякі

ранньохристиянські тексти, насамперед Священне

писання, а також основні концепції більш ранніх єресей -

аріанства і несторіанства. Найрадикальніші течії катарів

сприйняли ще й деякі ідеї маніхейства, дуалістичного

вчення, оголошує весь реальний світ приреченим на

загибель породженням диявола. Поживний грунт для

єресі катарів являло посилилося класове розмежування,

невдоволення позаекономічних примусом феодалів і

свавіллям з боку держави і католицької церкви.
Спочатку вся панівна християнська церква іменувала себе

ортодоксальної (у перекладі з грецької -
«православної») і католицької («вселенської»,

«соборної»), з тим , щоб підкреслити свою відмінність

від єресей як невірних і до того ж суто регіональних

навчань. Проте в ній завжди існували глибокі світоглядні

відмінності, зумовлені як соціальними реаліями Західної

Європи та Візантії, так і культурними традиціями. У

кінцевому рахунку взяли гору відцентрові тенденції, і в

1054 р. єдина християнська церква припинила своє

існування. Після схизми (розколу) західна конфесія

втримала назву католицької, а східна - православної. Втім,

офіційна назва останньої було «греко-католицька», але з

живого обороту воно вийшло. Разом з тим чіткої

диференціації за соціально-класовими ознаками єресі

XI-XIII ст. ще не досягли.
За своїм богословським змістом єресі катарів були

спрямовані на критику основ католицької догматики.

Продовжуючи традиції аріан, катари виступали проти

ортодоксальної трактування тринитарного питання. Від

несториан вони успадкували дуже високі вимоги до кліру.

Середньовічне духовенство, і в першу чергу римська

курія, які загрузли в пожадливості і розпусті, ніяк не

відповідали моральним стандартам катарів, тому за ними

не визнавалася роль посередника між Богом і мирянами.

Новими елементами вчення катарів стало заперечення

церковного культу (ліквідація храмів, ікон, обрядів) і семи

християнських таїнств (хрещення, причащання,

священства і т.д.), вимога «дешевої церкви» - без

церковної десятини, без численного кліру і без великої

феодальної власності.
Католицька церква побачила в катарах грізного суперника

в боротьбі не тільки за доходи, а й за уми і серця людей, і

кинула проти єретиків всю свою силу і вплив. Катари

були відлучені від церкви і піддані вічного прокляття -

анафемі. У союзі зі світськими феодалами папський Рим

організував проти єретиків каральні експедиції, а проти

альбігойців - хрестовий похід. З метою відвернення мас

від єретичних навчань Рим створив так звані «жебручі»

ордена францисканців і домініканців
(початок XIII ст.). Підтримавши вчення Фоми

Аквінського, папська курія зміцнила фундамент

католіцістской теології. Нарешті, прагнучи раз і назавжди

вибити з рук єретиків грізна зброя - священне писання,

папа Григорій VII видав буллу (1231г.), яка забороняла

мирянам читати Біблію.
Ціною крайньої напруги інтелектуальних і матеріальних

сил, ціною розорення і спустошення найрозвиненіших

районів Західної Європи католицька церква до кінця XIII

в. здобула повну перемогу над катарами. Хвиля

єретичних рухів спала, але не пройшла безслідно.
Розвиток товарно-грошових відносин у надрах

феодального ладу, зростання ремесел, міст підготували

освіту централізованих держав у Західній Європі.

Зростаюче бюргерство, зацікавлена ??в об'єднанні країни,

яке створило б більш сприятливі умови для розвитку

ремесла і торгівлі, підтримувало королівську і

імператорську владу, вбачаючи в ній засіб для подолання

феодальної роздробленості. Спираючись на зростаючі

міста, королівська влада вела боротьбу проти

прихильників феодальної роздробленості - князів, баронів

і ін, а також проти католицької церкви, яка, силкуючись

зміцнити свою могутність, перешкоджала створенню

централізованих держав.
Ідеологія зростаючого бюргерства, який підтримував

централізовану владу у формі станово-представницької

монархії, отримала вираження у вченні Марсилій

Падуанського. У своїй праці «Захисник миру» (1324г.) М.

Падуанський виступав проти домагань духовенства на

світську владу, вказуючи, що католицька церква

винуватиця феодальної роздробленості і її втручання в

справи імператорів ведуть до міжусобних війн. Для

створення умов розвитку торгівлі та ремесла М.

Падуанський вимагав створення сильної централізованої

влади, незалежної від церкви. З цією метою він ділив

закони на юридичні, що регламентують поведінку людей, і

релігійні, що не мають відношення до земного життя. За

вченням М. Падуанського церква не має права втручатися

у справи світської
влади. Він закликав передати всю повноту влади

становому зборам, яке видавало б закони і обирало

імператора. Це вчення, обгрунтовує освіту станово-

представницьких монархій і ліквідацію феодальної

роздробленості, було в той час прогресивним, так як

подолання феодальної роздробленості створювало

сприятливі умови для розвитку продуктивних сил.
Широкі маси міських низів і селянства менше цікавилися

нюансами тринітарних суперечок і оцінками священного

перекази, але їх залучали ідеї про повернення до

простого строю ранньохристиянської церкви і особливо

перебудову життя на засадах соціальної справедливості.

Плебейські єретичні руху XIV-XV ст. представлені

виступами мандрівних священиків лоллардов (від

дієслова loilen - бурмотіти) в Англії та таборитів на чолі з

Яном Жіжкой в ??Чехії.
До початку XV в. відноситься зародження Реформації в

Чехії, яка перебувала під владою німецького імператора і

католицької церкви. Початок відкритого повстання

чеського селянства, лицарства і міських станів проти

німецьких феодалів було покладено виступом Яна Гуса,

який зажадав знищення влади католицької церкви в Чехії,

скасування привілеїв духовенства, конфіскації церковних

багатств. Він закінчив життя на багатті інквізиції. У період

війни чеського народу проти німецьких феодалів і

католицького духовенства серед повсталих визначилися

два табори: табір бюргерської, помірної Реформації

(«чашники») і селянсько-плебейський табір («таборіти»).

Чашники, що виражали інтереси чеського бюргерства,

вимагали помірної церковної реформи, сводившейся до

встановлення «дешевої церкви», конфіскації церковних

земель, знищення низки привілеїв. На відміну від

чашників, таборіти вимагали не тільки церковної

реформи, а й скасування станових привілеїв, феодальних

повинностей. У відповідності з ідеєю раннього

християнства вони стверджували, що настане

«тисячолітнє царство», де не буде гноблення і насильства.

Селянська армія таборитів вела боротьбу проти феодалів.

Налякані розмахом цього руху чашники пішли на пряму

угоду, уклавши угоду з католиками, єретичне рух

пригноблених мас Чехії було придушене феодалами.